У четвер, 5 вересня, світ відзначає Міжнародний день благодійності.
«Репортер» зібрав історії про таких людей. Про тих справжніх, які часто роблять добрі справи без розголосу. Бо навіщо?
Не знати, кому потрібніше
Ця дата приурочена до смерті Матері Терези – 5 вересня 1997 року. Її знають по всьому світі. День благодійності, приурочений її пам’яті, почали відзначати лише у 2012 році.
Саме з церквою найчастіше поєднують благодійність. У Франківську майже 30 років соціальним служіння займається Благодійний фонд «Карітас Івано-Франківськ УГКЦ».
За словами його директора, отця Володимира Чорнія, обов’язок церкви – виховати в людини милосердя.
«Невідомо, хто кому більше дає, – говорить отець Володимир. – У нас таке враження, що жертвуючи бідній людині, то ми їй даємо. А якщо подивитися через призму Святого Євангелія, то ця людина дає нам більше. Бо ми маємо можливість заслужити собі вічність».
Розказує про випадок, який стався минулого тижня. Біля катедри волонтери збирали кошти на акцію «Перший портфелик». Підійшов чоловік, мовчки витягнув 20 тисяч гривень і кинув у скриньку.
Чорній додає, що є люди, які не можуть дати грошей, але здатні поділитися значно більшим – попрацювати як волонтери у благодійній їдальні, відвідати хворого сусіда.
«У нас є жіночка, яка роками приходить і сортує одяг, а потім помагає віддавати його нужденним. Це така її місія, така жертва перед Богом і людьми, – каже Чорній. – Один чоловік прийшов, дав номер телефону, мовляв, має автомобіль, аби дзвонили, якщо хворого треба кудись відвезти. Каже: «Я був в Італії, мені було тяжко, і Карітас мені допоміг. Я там побачив, як люди помагають іншим людям».
У Брошневі місцевий священник започаткував соціальне служіння. У них є своєрідне братство людей, які мають свої авто, тож раз на тиждень везуть усіх тамтешніх хворих до церкви на відправу, а потім назад, додому.
Малі надихають на велике
Франківська волонтерка, голова ГО «Громадська ініціатива Галичини» Леся Качурова з початку війни допомагає військовим. У серпні минулого року разом з однодумцями започаткувала у місті ще один благодійний проєкт на допомогу хворим дітям – «На шапку». Це безкоштовні концерти, на яких люди просто кидають гроші в шапку – хто скільки може.
За словами волонтерки, найбільше вдалося зібрали 18 тисяч за один концерт. Пригадує, якось прийшли люди, не захотіли називатися, поклали майже 10 тисяч гривень.
«Раз був дзвінок, одразу після першого концерту, від товариша, який помагає нам ще з 2014 року, мовляв, ви вдома, вийдіть, бо я проїздом з Києва, – розказує Качурова. – Вийшли – він дав три тисячі гривень. Безмежно йому вдячні».
У 2014 році, коли помагали військовим, до волонтерів приєднався молодий хлопчина – студент Богдан. З кожної стипендії він купував велику упаковку печива, приїжджав на ровері та віддавав волонтерам, аби передали на схід. Так допомагав три роки.
Під час благодійного концерту “На шапку” зібрали понад 7 тис грн (ВІДЕО)
«Я завжди знала, щомісяця Богдан привозив печиво, а потім ми втратили з ним зв’язок, – продовжує волонтерка. – Думаю, ну, хлопець подорослішав, своє життя налагоджує, вже такої допомоги на фронт не треба. А він прийшов на другий чи третій концерт «На шапку» і вкинув 100 фунтів дітям на допомогу. Мене вразило до сліз. За два тижні він одружувався».
За словами Лесі Качурової, цей Богдан завжди був для них якимось прикладом. Каже, великих коштів не мав, але в нього було велике бажання допомогти.
Розказує ще одну історію маленьких благодійників. Тоді, на початках війни, їхній волонтерський офіс знаходився у жилому будинку. Поруч постійно гралися діти, знали волонтерів, що вони роблять, часто бачили військових.
«Якось приходять два брати – Лев і Семен, – згадує Леся. – Леву того дня було 10 років і він приніс велику машинку, мовляв, я вже виріс і хочу передати її військовим. Ми її продали на аукціоні за 2500 гривень. За ці кошти закупили джгути-турнікети».
Ми не завжди розуміємо…
Валерія Кушніренко у січні цього року офіційно зареєструвала благодійну організацію «Час милосердя і добра». За цей час встигли зробити багато добрих справ.
Усе почалося із соціальної мережі Фейсбук. Одного дня Валерія вирішила створити групу, де можна було б віддавати непотрібні речі. Потім воно переросло у щось більше.
Розказує про першу підопічну – Таню та її бабусю з Маняви. Таня має інвалідність. Від неї відмовилась рідна мати, переїхала в іншу область, там влаштувала своє життя. Дівчинкою опікувалась старенька бабуся.
«Коли йшла пасти корови, стелила покривала і клала на них Таню. Так вони й жили, – розказує Валерія. – Ця історія так мене вразила, що ми пообіцяли, коли зареєструємо організацію, відкриємо рахунок і будемо збирати кошти на купівлю спеціального візка для Тані, аби були великі чотири колеса».
За словами Валерії, коли описали цю історію, за три дні зібрали всю суму – близько 30 тисяч гривень.
«Люди настільки благородні, що кидали по три, по п’ять тисяч гривень, – каже Кушніренко. – Коли пишемо якусь історію, вона поширюється в мережі, то багато людей підхоплюють і відгукуються».
Пригадує, до неї подзвонила жінка з Німеччини, мовляв, хоче на постійній основі підтримувати якусь родину. Валерія надала інформацію про три родини.
«Вона вибрала маму з двома маленькими дітьми із села Радчі Тисменицького району, – розповідає Валерія. – У них була велика заборгованість по газу – десь 60 тисяч. Опалення не було, діти сиділи в хаті у куртках. Ця благодійниця покрила їм борг. Знаю, що продовжує допомагати, надсилає якісь посилки».
За словами Кушніренко, дуже часто благодійники не хочуть називати своїх імен.
«Людина просто бачить, що треба допомогти. Це такий потяг йде від душі. Сильніші допомагають слабшому – і це нормально. Наприклад, я отримую якусь таку велику насолоду всередині, що можу комусь помогти. Воно не прийшло в один день, просто ми не завжди розуміємо, що нам потрібно».
Автор: Світлана Лелик
Comments are closed.