Нікому не потрібні

На Прикарпатті, майже серед лісу, тихо помирає військове містечко. За кілометр від траси Івано-Франківськ – Калуш, поруч із селищем Ценжів, розташована військова частина. Вона тут з 1961 року.

Раніше це був склад ракетного палива, все зберігалося та охоронялося під великим секретом. Можливо, й зараз комусь вигідно засекретити проблеми, з якими більше року живуть 45 сімей військових.

Зараз тут тихо

Те, що частині капець, місцеві зрозуміли, коли минулого року звідси вивезли рештки меланжу. Тоді вони забили на сполох, погрожували заблокувати дорогу та вимагали відремонтувати житло чи забезпечити новим. До частини приїздило чи не все військове начальство, обіцяли, що все буде добре, найдуть гроші, зроблять ремонт. Але мешканці військового містечка залишились при своїх інтересах.

Куди лише люди не звертались: писали листи до Президента, до Західного оперативного командування – по всіх інстанціях, у спілку пенсіонерів, у спілку захисту військовослужбовців. Відповіді мали один зміст: «Вибачте, але чим ми можемо допомогти? Фінансування – нема».

Нині в містечку продовжують жити своїм життям, щодня сподіваючись, що їх таки хтось почує. Найбільша проблема – добирання до школи. Тут живе 15 школярів, яким щоранку доводиться їхати аж до Франківська. Враховуючи те, що місць у бусі лише 20, а ще є стільки ж дорослих, яким треба на роботу, їдуть вони, як шпроти в банці. А віддати дітей до ближньої школи – проблема.

«У Ценжеві школи немає, найближче – Майдан, – каже начальник відокремленого відділу зберігання військової частини А-1642, майор Олександр Хомазюк. – Але справа в тому, що раніше це було закрите військове містечко. Для наших дітей виділявся військовий автобус, який возив їх до Франківська. Тому діти вже звикли там. Близько трьох років тому, коли почався розвал частини, нам припинили виділяти пальне для шкільного автобуса, а потім його просто забрали».

Загальна територія військової частини – понад 70 га, з них 2 га займає містечко. Раніше тут буяло життя: казарми, їдальня, медпункт, заправка, пожежна, завозили продукти. Зараз тихо. Лише двоє військових-контракт­ників ще якось намагаються підтримувати порядок. Оце і вся їхня робота – замітати територію та тримати ворота зачиненими.

До найближчого медзакладу – 3 км. Правда, при частині ще є медсестра. Принаймні може дати таблетку, зробити укол чи поміряти тиск. З нового року скоротять і її. Проблемно й з магазинами. Все доводиться купувати у місті чи йти за три кілометри до Павлівки чи Майдану.

Загалом, у містечку живе до сотні осіб. Більша частина місцевих – пенсіонери.

Обіцяли багато

Зараз вони живуть самі по собі. Отак серед лісу. Правда, поки містечко ще є на балансі в Івано-Франківської КЕЧ, то вони намагаються щось робити, ремонтувати, подають опалення.

На території – сім будинків: два двоповерхові на 17 квартир (один із них, до речі, цього року відключать від опалення) та п’ять одноповерхових – на три квартири.

«Раніше опалення подавалося на всю територію військової частини. Потім – лише в цей один будинок, бо решта використовує пічне опалення, – розповідає начальник будівельного управління №1 Любомир Дяків. – Цього року там не буде опалення, тому що там стоять два потужних котли, які були розраховані на всю територію. Автоматика просто не спрацює і не запуститься на таку маленьку потужність – лише для одного будинку. Головне КЕУ Міноборони прийняло рішення про виділення коштів на облаштування електрообігріваючих приладів. Скільки – не знаємо. Але минулого понеділка на колегії ОДА говорили, що опалення буде встановлено ще до початку опалювального сезону».

Чи буде воно так насправді, місцеві лише знизують плечима, бо обіцяли їм вже багато. Та й справа не тільки в опаленні – вся територія військового містечка потребує негайного ремонту. Будинки тріщать по швах, під’їзди обсипаються, водопровід і каналізація – в аварійному стані. Якщо є проблеми, то з Франківська, з КЕЧ приїдуть не одразу, а через тиждень-два. У них там також немає «потужностей»: півтора електрика та один слюсар. У підвалах страшенний сморід і сирість. Підтікають і дахи.

«Нас мали передати селу ще п’ять років тому, – говорить Олександр Хомазюк. – Але сільрада не може потягнути наше містечко. Підраховували, що на ремонт та відновлення інфраструктури треба 5 млн. грн. У сільради таких грошей немає. Субвенцій не виділяється, у Міноборони ніяких коштів на це не передбачено. Доки це буде, ніхто не знає. Наша директива діє до 30 жовтня цього року. Обіцяють продовжити ще мінімум до червня 2012-го».

Сам не гам…

На частину просто «забили» – це місцеві зрозуміли вже давно. Був ще один варіант – приєднання до області, але ОДА та Міністерство оборони ніяк не можуть знайти компромісу. Люди страждають та бояться, що скоро взагалі залишаться без даху над головою. Тут є багато таких, кому вже нема куди їхати. А квартири ніхто не отримував вже останніх 15 років.

«ОДА та обласна рада дали згоду на те, аби прийняти містечко на свій баланс і вирішити всі проблеми мешканців, – пояснює завідувач сектора з питань діяльності правоохоронних органів та оборонної роботи апарату ОДА Валерій Іванченко. – Але Міноборони поки що не погоджується передати містечко. Свою позицію ми сказали, але міністерство вагається. Вони надіслали нам відповідь, що хочуть велику компенсацію. Тому це питання «зависло».

За словами Іванченка, є багато інвесторів, які хочуть взяти територію під будівництво якогось заводу. За ці гроші можна повністю навести лад на території та забезпечити людей житлом.

До речі, на Прикарпатті таких містечок дуже багато. Найбільш кричущі – під Коломиєю у містечку Корничі (колишні медсклади) та містечко Міжгір’я в Богородчанському районі. Два роки тому там зняли охорону. Тож тепер вони повністю розграбовані – а там були казарми, їдальні, водопровід, каналізація, електрика – вся інфраструктура. Та навіть ці знищені містечка Міноборони не хоче безкоштовно віддати Богородчанам чи Коломиї. На відміну від Ценжева, вони включені до переліку на приватизацію. Але покупців щось нема, бо – руїна.

Що ж це за армія така – нікому не потрібна? Особливо, якщо вже відслужив своє.