Записки з передової. Як армійці тримають оборону на Луганщині (ФОТО)

Є анекдот про те, як Марійка та Оксана дуже хотіли потрапити до художньої галереї, проте їх чомусь завжди возили у сауну. Тут десь таке саме – здавна мрію про Краків, Прагу, Дрезден, натомість доля закидає до Краматорська, Дебальцева, Маріуполя. Цього року знову довелося побувати у зоні бойових дій – тепер на Луганщині.

Вражень Репортер набрався на цілий матеріал.

Трьохізбенка. За річкою – окупована територія

Харчування за каталогом

Про те, що українська армія змінилася на краще, нині з телевізора знають майже всі. Та коли маєш можливість порівняти, усе виглядає ще ґрунтовніше.

Наприклад, влітку 2015 року одразу важко було визначити, вояки якої армії перед тобою: бійці носили «американку», «британку», «бундес» і ще бозна які однострої. Недарма існував популярний жарт про форму одягу номер «восєм» – що маємо, те й носимо. Тепер усі вбрані в однострої українського виробництва, які в рази якісніші за старий армійський «дубок». Теплі флісові куртки, берці трьох видів – зимові, літні, демісезонні – рукавиці, футболки, термобілизна і ще ціла купа найменувань.

У перший рік війни родичі й волонтери купували солдатам шоломи і бронежилети, деякі ділки-посередники на цьому навіть заробляли. Зараз захисне спорядження видають у військових частинах. Український бронежилет «Корсар» четвертого класу захисту врятував не одне життя. А ще перед відправкою на фронт сьогодні не треба бігати по туристичних крамницях, бо ж на складах повно і спальників, і карематів.

В цю хату недавно влучив 152-мм артилерійський снаряд

З технікою теж прогрес очевидний, хоча, можливо, не такими темпами, як хотілося б. Поруч зі старими-добрими УАЗиками їздять багатоцільові «Богдани 2351», санітарні «Богдани», нові вантажні й пасажирські КрАЗи. Масово запроваджується новий зв’язок – від радіостанцій до оптико-волоконних ліній. Надходить і нова зброя – але її не афішують, вона взагалі надійно захована від сторонніх очей.

На харчах варто зупинитися окремо. Якби сам не бачив і не їв, то не повірив би. Прямо зараз відбувається перехід бойових бригад на харчування за каталогом. Що це таке? У минулому основу солдатського раціону становили каші, макарони, тушонка й рибні консерви. Ці продукти є й тепер, але до них додалися копченості, морожена риба (у тому числі червона), курятина, йогурти, соки, ківі, банани, апельсини. З’явились нові сухі пайки із можливістю розігріти їжу на місці. Отже, з продуктами на фронті все добре, один контрактник навіть зізнався, що в армії він харчується краще, ніж вдома.

За рікою – ворог

По ходу служби доводилося часто бувати на лінії розмежування сторін – саме так тепер офіційно називається лінія фронту. На Луганщині вона довго співпадає з рікою Сіверський Донець, де на лівому березі наші, а на правому – сепаратисти.

Найсхідніший мій населений пункт – райцентр Станиця Луганська. Тут більш-менш спокійно, стріляють рідко, адже у селищі розташований КПВВ, тобто контрольний пункт входу-виходу. Через нього щоденно проходять тисячі людей. Здебільшого це мешканці окупованих територій, які йдуть до нас за українськими пенсіями та дешевими харчами. Блокпост сепарів розташований за кількасот метрів, настільки близько, що можна побачити прапори псевдореспубліки ЛНР і чорно-жовто-білий штандарт російської імперії. За блокпостом, на високих пагорбах, ворог створив потужні укріплення. Вночі звідти світять лазером, засліплюючи нашу оптику. Кажуть, в українських спостерігачів були випадки опіків сітківки.

Далі на захід – місто Щастя. Тут теж тихо, адже тамтешня ТЕС частину електроенергії постачає окупованому Луганську. І містечко, і станція дуже нагадують прикарпатський Бурштин, навіть власник той самий – Ринат Ахметов.

«Могила» Путіна біля Щастя

На щастинській об’їзній є цікавий об’єкт, біля якого люблять фотографуватись військові. Це дорожній знак із українським написом «Нехай щастить», який дублюється російською «Не#уй шастать». Під знаком символічний надгробний пам’ятник Путіну…

За 30 км розташовано селище Трьохізбенка. Шлях туди лежить через село Геївку. Назва справді трохи дивна, місцеві навіть зняли дорожній вказівник.

На відміну від радянсько-безликих населених пунктів Луганщини, центр Трьохізбенки приємно дивує. Біля великої церкви московського патріархату (інших тут нема) стоїть гарний бронзовий пам’ятник Кіндратію Булавіну – ватажку козацького повстання проти московського царя. Відлили його у 1998 році за проектом скульптора Миколи Можаєва.

Одразу за селищем тече Сіверський Донець. Тут тихо й гарно, протилежний берег вкритий лісом і навіть не віриться, що там уже окупована територія.

Гарячі точки

Населений пункт Кримське часто фігурує у фронтових зведеннях. Сіверський Донець тікає на північ, і це перше село, яке розташовано на правому боці ріки – фактично плацдарм. Тут уже все дуже серйозно, адже ворог спить і бачить, як би скинути нас назад за ріку. Кримське обстрілюють регулярно. Місцеві бійці попереджують, аби зайвий раз не висовувалися, оскільки працює снайпер. Показують результат його роботи – свіжу вибоїну у стовпі над бліндажем. Від голови нашого солдата куля пролетіла за кілька сантиметрів.

Окрім снайперів, сепари луплять мінометами та артилерією, які заборонені Мінськими домовленостями. Наші не мовчать, відповідають. Настільки адекватно, що звідти через ОБСЄ не раз просили припинити вогонь, які самі ж спровокували.

Активна фаза бойових дій завершилася на початку 2015, після донецького аеропорту та подіями під Дебальцевим. Тепер війна позиційна. І наші, і «їхні» глибоко вгризлись у землю, відгородились мінними полями, пристреляли територію.

На перший погляд, сторони ніби у рівних умовах, але бойовий дух українців незрівнянно вищий. Щойно припинилися хвилі мобілізації і на передову пішли контрактники, суттєво поменшало аватарів (п’яничок).

Ворожі снайпери працюють регулярно. На фото – слід від кулі, яка, на щастя, влучила лише у дерево

З травня підняли грошову винагороду – за перебування на першій лінії платять 17 тисяч гривень. Додамо сюди 11 тисяч мінімальної зарплати контрактника і маємо тисячу доларів на місяць. І сума постійно збільшується. Також наш боєць знає, що в разі поранення чи, не дай Боже, загибелі, його родина отримує більше мільйона компенсації і сам він вважатиметься героєм. Натомість сеператистів часто чекає безіменна могила, а загибель російських найманців і військових взагалі намагаються не афішувати.

Ще однією гарячою точкою є місто Золоте Попаснянського району Луганської області. Воно поділено на п’ять районів, чотири з яких контролюємо ми, а п’яте – сепаратисти. Через близькість позицій під час обстрілів тут часто накривають житлові будинки. Уявіть собі розпач чоловіка, який ранком поїхав провідати хвору дружину до лікарні сусіднього Лисичанська, а потім на місці рідної хати побачив лише руїни. Добре, що сам живий. А в будинок влучив 152-міліметровий снаряд – з того боку на Мінські угоди не надто зважають.

Майорськ. Через 20 хвилин ці сапери підірвуться на міні

Таких бідолах не кидають сам на сам із їхніми проблемами. Військові, місцева адміністрація, міжнародні гуманітарні організації надають гроші, матеріали, фахівців для відбудови житла. Тільки чи захоче цей господар заново будуватись на передовій, щохвилини очікуючи нового прильоту? Хоча, люди звикають до всього й до льоху добігають за лічені секунди.

Часто доводилося чути питання: «Коли закінчиться ця війна?». Ну, сподіватись на миролюбність росіян точно не варто. Оголошені перемир’я вони порушують вже наступного дня. Тож «просто пєрєстать стрєлять» не вийде. У приватних розмовах бойові офіцери кажуть, що сьогодні вони мають достатньо сил, аби прорвати оборону противника, перемолоти корпуси сепаратистів і десь за тиждень вийти до державного кордону. Але то якщо забути про Росію – на жаль, вона досі є.