Для нас, європейців, Африка – це щось невідоме, цікаве, різнобарвне та екзотичне. Я впевнений, що проста людина на запитання, що перше приходить на думку при слові «Африка», подумає про банани, слонів і фініки. Це, певно, крім тих, хто цікавився цією темою, і крім того відсотка людей, які є хоч трохи освіченими та ерудованими. А найцікавішим є те, що прості африканці знають про нас не більше.
Насправді Африка – це глибочезний пласт культури, традицій і древньої історії. Цей континент вважають прабатьківщиною всього людства. Нині тут живуть більше мільярда людей. Африка – другий за площею континент на планеті Земля після Євразії. На ньому розташовано 55 країн і кожна – зі своїми традиціями, законами та віросповіданнями. Африка не є такою бідною, як здається на перший погляд. Вона має одні з найбільших запасів алмазів і золота на Землі, а завдяки клімату тут найрізноманітніша флора й фауна на планеті.
Так можна продовжувати довго. Настільки довго, щоб ми всі зрозуміли, що Україна – не центр планети Земля і що не навколо української осі обертається весь світ. Це я веду до того, що деколи буває соромно за наше дикунство по відношенню до темношкірих мешканців (нехай і тимчасових) нашого «європейського» міста. Тикання пальцями, некоректні репліки, на жаль, можна спостерігати, хоча й нечасто.
А якщо копнути глибше, то ще не відомо, хто більший «неформат» на вулицях нашого міста. Деколи із приміських поїздів та автобусів приїздять такі представники віддалених куточків краю, що наші темношкірі друзі просто «відпочивають». Є одна деталь, яка відрізняє нас від них не в кращу сторону. Представники африканського континенту, які тут навчаються, як правило володіють своєю рідною мовою, англійською, інколи французькою чи іспанською (залежно від того, чиєю колонією колись була їхня країна), російською, а в багатьох випадках вони спілкуються й українською. На відміну від тих, хто, живучи в Україні з 1945 року, донині не вивчив мову народу, посеред якого живе. То хто на кого має показувати пальцем?
Я розумію, що не всім ці рядки сподобаються, як і не всім подобається присутність темношкірих студентів, але ж ми робимо заяви, що ми – віруюча, навіть глибоко віруюча нація. Тож треба любити світ довкола себе й робити це не показово – на масових різдвяних і пасхальних молебнях, а щодня, щиро, всім серцем, даруючи тепло оточуючим, незалежно від віри, партійності, статків і кольору шкіри.
Вибачте, що відійшов від теми кулінарії, вже виправляюся.
Отож, з 2002 по 2005 рік я мав щастя виступати за португальський клуб «Порто». Там, окрім мене, був ще один «легіонер». Ми разом мешкали у просторій клубній квартирі. Зауважте, на 44 види легкої атлетики нас було лиш два іноземці: я штовхав ядро і метав диск, а мій колега Хасан із Сенегалу бігав на 5000 і 10 000 м. Саме він, представник африканського континенту, пригостив мене простою, але смачною та екзотичною для нас зупкою. Її варять із кокосових горіхів, які, до речі, тепер продаються і в нас, і недорого.
Для початку треба розрізати кокосовий горіх навпіл – я це робив пилкою по металу. Кокосове молоко зливаємо у склянку. Відділяємо м’якоть кокоса від шкіри, одну половинку м’якоті тремо на терці, другу ріжемо на кубики та підсмажуємо їх на пательні в духовці, ледь змастивши пательню оливковою олією. Поки кубики смажаться, беремо сік, що ми відтиснули з потертого горіха та кокосове молоко, додаємо все це у заздалегідь приготовлений курячий бульйон. До цієї суміші на кінчику ножа даємо меленого мускатного горіха та наші обсмажені, вже зарум’янені кубики кокосової м’якушки. Варимо на середньому вогні, допоки кокосові кубики не зм’якнуть. Готову зупку заправляють сметанкою, додаючи, за бажанням, трохи солі.
Нам знадобиться:
кокосовий горіх – 1 шт.;
курячий бульйон – 0,5 л;
сметана – 50-100 г;
мускатний горіх;
сіль до смаку.
Спробуйте – це буде новизною.
Смачного!
Comments are closed.