Він — яскравий представник тієї невеличкої групи людей, яких можна назвати обличчям сучасної української журналістики. Публіцист, ведучий радіо- і телепрограм, медіа-менеджер. Іронічний, глибокий, гострий, пізнаваний. Знайомтеся ближче — Віталій Портніков.
— Пане Віталію, нині лише лінивий не ганить журналістів — за поверховість, лінь, помилки, продажність. Як думаєте, які найбільші проблеми української журналістики? Чи, може, все в порядку?
— Звісно, не все в порядку. Але, я вважаю, що нині ми перебуваємо одразу перед кількома дуже серйозними викликами. І думаю, що зараз треба журналістів не лаяти, а зрозуміти й підтримати. Перше — це те, що ми з людей, які готували номер на завтра, перетворюємося на тих, хто пише на цю хвилину. Бо якщо ти не встигнеш проаналізувати ситуацію та написати у найближчі 30-40 хвилин, то потім це вже буде нікому не цікавим.
 |
От, уявіть собі, що ми раніше вночі робили хліб, і вранці люди той хліб купували. А тепер ми пропонуємо гарячі булочки, куди ще треба додати повидло чи цукрову пудру. Можна щось забути чи не встигнути. І тут треба робити вибір — або ти забув посипати пудрою, всі тебе посварили, але ту булочку з’їли, або ти все додав і прикрасив, але твоя булочка вже нікому не потрібна. Це зовсім інша якість роботи — коли ти менше дбаєш про формальні ознаки, а більше — про зміст і швидкість.
І ще одна важлива річ — журналіст тепер має бути універсальним. Раніше були газетярі, радійники, телевізійники, тепер ця ера закінчується. Людям доводиться переучуватися буквально по дорозі. Це теж величезний виклик. Думаю, залишаться тільки ті, хто вмітиме швидко робити все. А це — абсолютна перебудова журналістики.
— То були проблеми технологічні…
— Разом із цим в Україні є ще один виклик, якого немає в інших країнах, — треба боротися з політичним тиском. Мало того, що ми змушені змінюватися професійно, бо цього вимагає час, ми ще й стикаємося з владою, яка діє за правилами Середньовіччя. Фактично ми наш космічний корабель намагаємося запустити в умовах XV століття. Бо Віктор Янукович і вся його влада — вони феодали. Як взагалі можна бути сучасними розумними людьми в умовах спілкування з середньовічною корумпованою владою та збайдужілим суспільством? Це теж величезна проблема!
Якщо суспільство взагалі бажає бути цивілізованим, позбутися цієї влади та її феодального тиску, мати сучасну, енергійну, чесну журналістику, воно має журналістам не докоряти, а допомагати. Воно має розуміти, з якими труднощами стикаються працівники нашої професії. В умовах фактичної деградації політичного життя, яка почалася після перемоги Віктора Януковича на виборах, узурпації влади його оточенням і конституційним переворотом, здійсненим цим угрупованням (а я вважаю, що оце все — президентські повноваження, нинішній уряд — то є справжній переворот), якщо воно прагне від цього всього перейти до нормального суспільства, то має усвідомлювати, що журналісти сьогодні виконують функції політичних діячів (у нас їх більше немає, опозиція маргіналізована, а влада — це не політика, а бізнес) і мусять відігравати роль громадянського суспільства (бо воно слабке, декоративне й досить часто не усвідомлює, що має робити). Журналісти зараз взяли на себе дуже багато функцій. Якщо суспільство їх не підтримає, воно теж приречене на поразку. А поразка означатиме 20-25 років маргінального життя.
— Чи не намагалася нинішня влада особисто вам закрити рот? Про «наїзди» на канал ТВі не кажу, це й так усі знають.
— Мені важко закрити рот тому, що я завжди намагаюся працювати на кількох ринках. Я від самого початку своєї роботи не був упевнений, що якийсь один ринок дозволить мені вільно висловлювати те, що я хочу. І я точно знаю: якщо для мене закриють російський ринок, буде працювати український. Закриють український, працюватиме польський. Сьогодні є інтернет. І врешті я думаю, що ми в боротьбі з цією владою просто приречені на перемогу.
Звісно, можна тиснути на канал, можна заборонити запрошувати мене на політичні програми провідних телеканалів, можна не дозволяти мене друкувати, хоча нині це все важче й важче робити в умовах інтернету. Але не можна контролювати кордони. Світ став маленький.
І я впевнений, що це останні роки такого контролю, наприклад, над телебаченням. Навіть перемога Володимира Путіна на виборах у Росії чи можлива перемога нинішньої української влади на парламентських виборах цього року, якщо це станеться за рахунок контролю над ТБ, — це останні такі перемоги. Бо телебачення, як елемент пропаганди, втрачає свій сенс. Це вже крапка, так більше не буде.
— Прогнози — річ невдячна, але ж у вас, певно, є кілька сценаріїв життя України після виборів?
— Можу абсолютно чітко сказати. Партія регіонів ці вибори сфальсифікує. Сформує такий самий уряд, який є сьогодні, з точки зору його впливу, продовжиться економічна стагнація. Парламент буде й надалі деградувати, не зможе нічого змінити, і через півтора-два роки припинить своє існування. Ми підемо на позачергові президентські й парламентські вибори в умовах гострого соціального вибуху в країні.
Українці втратять останні сподівання та вимагатимуть нової влади.
Є інший сценарій — якщо вони усвідомлять, що вибори не можуть бути виграні.
— Але ж ми ж розуміємо, що цього не буде. Яке там усвідомлення?
— Тим не менше. Якщо вибори пройдуть чесно, тоді буде розділена влада, може бути коаліційний уряд на чолі з кимось із опозиційних політиків, і 2013-2015 роки пройдуть в умовах конфронтації між президентом і урядом. Я при цьому не відкидаю переобрання Віктора Януковича на другий термін у 2015 році. Тому не знаю, який сценарій був би кращим, бо така перемога опозиції може виявитися пірровою.
— Часто бачив вас на телевізійних ток-шоу. Після спілкування з опонентами, наприклад, із Колесніченко, не виникає бажання більше не ходити? Як ви з ними говорите за лаштунками?
— В останній час ніхто мене особливо нікуди не запрошує. Дуже нечасто, і в основному це стосується зовнішньополітичних питань. Зараз в мене вже майже не виникає питання, куди ходити, а куди не ходити, бо я вже фактично не існую в цьому просторі.
За лаштунками з опонентами в мене цілком нормальні стосунки. Я не буду зараз називати конкретні прізвища, але хотів би сказати, що практично всі люди, яких ви бачите в студії, поділяють мої думки. Треба розуміти, що представники політичних партій ніколи не висловлюють власні думки, а виконують політичне замовлення. При цьому самі вони абсолютно такої ж точки зору про ситуацію в Україні, як і я.
— То в них жахливе життя.
— Це питання до них, а не до мене. Але мені немає ніякої необхідності полемізувати з ними, наприклад, у рекламних паузах, тому що вони підходять зі словами підтримки.
От, справді небезпечною є обслуга — так звані експерти, близькі до влади. Ці люди намагаються грати свою роль навіть у рекламних паузах, бо вони отримують за це гроші. Не знаю, що вони насправді думають. Може, це знають їхні дружини…
— Ви ніколи не розчаровувалися в журналістиці?
— У мене є розчарування в кожному тексті, в кожній проведеній програмі. Їх мільйон. Завжди, коли закінчую текст, то не впевнений, що це хороший текст. Завжди, коли закінчую програму, не впевнений, що вона хороша.
Крім того, коли починаю будь-яку нову справу, то завжди не переконаний у тому, що в мене виходить. Це — стрес, побоювання, чи правильно я роблю. Кожен новий початок — переживання.
Але я завжди вважав, що важливо не те, чим людина займається, важливо те, наскільки вона плідно розвивається. Наскільки вона може гармонійно існувати у світі, наскільки здатна отримувати якісь нові враження, давати людям щось корисне, цікаве, змінювати реальність навколо себе. Журналістика цьому допомагає.
До теми:
Портніков Віталій Едуардович
Головний редактор телеканалу ТВі.
Народився 14 травня 1967 року в Києві.
Закінчив журфак МГУ (1990 рік).
З того часу співпрацює з Радіо «Свобода», пише до багатьох українських, російських та європейських видань, веде програми на телебаченні. Знає понад 10 мов.
Comments are closed.