Туристська столиця

Мирон Мицан, краєзнавець і громадський діяч, який виховав не одне покоління івано-франківських гідів, помер наприкінці жовтня. Він завжди переймався пам’ятками історії та культури в області, був автором цікавих та актуальних публікацій, зокрема книги «Станиславівські вежі». Ця стаття – остання в його доробку, тепер уже посмертна публікація…

Туристи люблять Прикарпаття, щороку їх більшає. При цьому левова їх частка через Івано-Франківськ лише проїжджає. Без зупинок. Бо що може запропонувати місто, яке туризм лише декларує? Коли турфірми не проводять оглядових екскурсій, як у багатьох інших містах? Та не це головне. Що в нас можна подивитись, які туристичні продукти з’явилися за останні роки та що планується створити в майбутньому?

У сімдесяті роки минулого століття Івано-Франківськ своїми кварталами наблизився до берегів Бистриць, розширив за рахунок прибережних лугів площу свого екологічного поясу та став одним із найбільш озеленених в Україні. Проте, нині цього вже недостатньо. Особливої уваги щодо зелені (не кажучи вже про архітектуру) вимагає центр міста. Колись він вигідно відрізнявся від теперішнього та інших міст – чи не на кожному другому будинку вився дикий виноград. Це зворушувало, створювало затишок, милувало око, рятувало від вихлопних газів. Місто було неповторним. Вертикальне озеленення доцільно відновити – це не вимагає великих витрат, результат буде швидким і надовго поверне Станиславову втрачене обличчя. Інші роботи з озеленення мають проводитись дбайливіше та продуманіше, особливо на вулицях, що ведуть до площі Ринок.

Ці вулиці впродовж століть при рухові ними в напрямку площі вже працювали на сприйняття її забудови, планування, історизму. Площа Ринок повинна не тільки зберегтися, але й посилити своє звучання як історичне ядро міста. Сучасне будівництво має враховувати цю особливість, не порушувати її, як зараз, а навпаки – розкривати містобудівне значення та всіляко сприяти підвищенню інтересу до площі в мешканців та гостей. Для цього треба створювати міфи та легенди, цікаві турпродукти й робити це планово.

Наприклад, якби кожного забудовника заздалегідь зобов’язати з підвалів новозведених будівель робити ходи до мережі вже існуючих, але забутих, історичних підземних поверхів, то ми мали б у центрі міста великий підземний лабіринт. Розвиваючи його, допов­нюючи освоєними автентичними та змодельованими новими ходами, фрагментами склепінь, давніх складів, тюремних камер, діорамами облоги міста, вітринами холодної зброї та старовинних монет чи чогось іншого, ми б отримали туристський продукт, аналогів якому немає ні в Україні, ні в усій Східній Європі. Дорого? Так. Але в інших містах для цього немає навіть передумов…

А поки що на площі Ринок влітку лише п’ють пиво. А, напевно, ніхто б не відмовився (але ніхто й не пропонує) піднятися на Ратушу, де колись цілодобово чатувала сторожа, глянути на місто з висоти пташиного польоту. Людям було б цікаво, а місту – гроші, хоч і невеликі.

Подивіться на знак із містами-побратимами – скільки їх? Найбільше – польських. Кожне із цих міст, певно, із задоволенням погодилося б узяти участь в реалізації проектів відновлення історичного Станиславова. Мають бути довготривалі двосторонні проекти, та не тільки з Польщею. Лише в першому півріччі цього року Україну відвідали понад 4 млн. іноземних туристів. Причому з країн, які раніше не вирізнялись до нас помітним інтересом, – з Австрії, Чехії, Великої Британії, Італії, Франції.

Одним із пріоритетів зацікавленості більшості туристів є міське середовище, збереження та використання історичного духу.

Історична забудова Івано-Франківська – понад сотню об’єктів – вимагає прийняття комплексної програми її збереження, яка б визначала конкретні заходи, споруди, напрямки їх подальшого використання, обсяги фінансування з бюджетів всіх рівнів та інших джерел, терміни виконання реставраційних і ремонтних робіт. Така робота масштабна та тривала. Проте є два об’єкти, які потребують особливої концепції розвитку та вимагають уваги уже тепер – Народний дім (Шевченка, 1) і Палац Потоцьких (Шпитальна, 5).

Народний дім (він же – Громадська будівля, 1913 р., готель «Австрія» – до 1919 р., «Одеса» – період ЗУНР, «Варшава» – 1921-1938 рр.; «Дністер») – починаючи з нього, міська архітектура остаточно переорієнтувалася на модернізм і функціоналізм. Його збудували на українські гроші. Його історичне значення (ЗУНР, злука і т. д.) важко переоцінити. Тож ця споруда гідна уваги та загальнонаціонального визнання – тут можна говорити не лише про екскурсійний туризм, але й про патріотичне виховання.

Палац Потоцьких (1672-1682 рр.) у нинішньому стані палацом не виглядає. Проте це місце, від якого віє старовиною. Тож за бажанням і з інвестиціями він може стати місцем, від якого повіє духом високої культури. Серед комплексу музеїв і виставкових залів, які тут можна і слід розмістити, на чільному місці має бути музей роду Потоцьких – не тільки й не стільки як польських шляхтичів і жорстоких кривдників українців, а в першу чергу – як будівничих, меценатів, воїнів. Це мав би бути музей сміливого та правдивого викладу історії польсько-українських взаємин.

Вдалим історичним і сучасним прикладом подання цих взаємин є Меморіальний сквер. Уже тепер можна сміливо сказати, що він є окрасою міста та улюбленим місцем не тільки для місцевих жителів. Є, і не поодинокі, шанувальники старовини й краси, які спеціально приїжджають до нас, щоб його побачити.

Реконструкція скверу – це тільки частинка тієї велетенської роботи, яку слід провести, щоби змінити місто, надавши йому європейського шарму. І місто дійсно невпинно та швидко змінюється, проте так само швидко втрачає своє національне обличчя. Реклама, назви, вивіски. Життя не тільки підказує, а й вимагає – всі назви всіх закладів повинні в обов’язковому порядку погод­жуватись спеціальною службою при міськвиконкомі. Дивно, прикро, але факт: наше місто поволі, але все впевненіше та агресивніше починає говорити суржиком. Експансія чужого в Івано-Франківську загрожує знищенню його власного українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся протягом кількох століть, із втратою якого місто стане нецікавим як для внут­рішнього, так і для зовнішнього туриста.

У світі нема ідеальних суспільств, він зітканий із суперечностей, цивілізаційного суперництва та проявів глобалізму, який веде до національного виродження та одноманітності. Тому, рятуючись від тої одноманітності, люди й подорожують. Інтерес до національного у світі зростає і в перспективі буде тільки підвищуватись.

Пригадую невдоволення туристів зі Східної України, які спеціально приїхали в наше місто пізнати його та насититись україністикою. Незважаючи на всі намагання, їм це не вдалося. Вони поїхали розчаровані, поїхали в інше місто…

В Україні багато туристичних центрів – Київ, Львів, Одеса, Кам’янець-Подільський. Є об’єкти, занесені до списку ЮНЕСКО. Івано-Франківськ поки що туди не потрапляє. Але стати справжньою туристською столицею нашого туристського краю може та має для цього всі підстави. Місто просто зобов’язане це зробити.