Кожна культура має своє золоте століття. Свій опорний час, в якому вона розкрилась у повноті своїх ознак і свого самоусвідомлення. Скажімо, для Англії це Вікторіанська епоха, для Франції – доба Наполеона Третього, для Німеччини – часи Гете, Канта і поетів-романтиків. Опорні часи в культурній історії виступають в якості канону та еталона. Діячі золотого століття складають культурний пантеон, а їхні діяння і твори перетворюються на маркери національного буття. Це такий собі «універсальний позитив», який застосовують для різних потреб – від ужиткових і туристичних до філософських проблем ідентичності.
Якщо в межах однієї культури існують кілька альтернативних варіантів опорних часів, то «універсальний позитив» не складається як єдине ціле. Більше того, між кількома такими «позитивами» виникають культурницькі ігри розрізнення і протистояння. Власне цю ситуацію ми і спостерігаємо в сучасній Україні. Для тих, хто народився в україномовних родинах і вчився в україномовних школах, опорним часом виступає доба Шевченка та українського просвітництва, а для російськомовних існує аж два альтернатив-них варіанти – золоте століття російської культури (Пушкінська доба) і «золоті десятиліття» совка, себто епоха від смерті Сталіна до горбачовської перебудови. При тому тих, хто зорієнтований на добу Пікуля, Висоцького і Пугачової, значно більше, ніж шанувальників творчості Пушкіна і Жуковського.
Така «багатоопірність» і породжує ситуацію ментальної схизми, яка пролягла містами і селами України. Дві частини України живуть у різних метаісторичних просторах. Одні у дев’ятнадцятому столітті з його ідеалізмом, колядками, конфесійними протиріччями і культом родинних цінностей, інші – у середині двадцятого, де панували індустріальний релятивізм, «старі пісні про головне» і «понятійні комплекси», в яких субкультура студентських будзагонів в дивний спосіб змішана з субкультурою виправно-трудових закладів. Ці метаісторичні простори принципово не з’єднуються. У їхніх мешканців все-все різне. Навіть кулінарні уподобання та спосіб заварювання чаю. Єдине, що їх об’єднує – обидва погано стикуються з реаліями ХХІ століття.
При тому кожний із «сповідників» цих опорних часів претендує на межову універсальність і позачасся свого світовідчуття. Кожен оточує себе непробивним панциром із міфів і стереотипів. Їм здається, що вони воюють одне з одним. Насправді ж вони воюють із власним майбутнім, тому що безнадійно застрягли в минулому. Світ змінюється, але в Україні не грають в ігри світу. У нас загрались в історію. Але ж з досвіду багатьох країн відомо, що суперечка про те, «чиї могили святіші», не має рішення. Єдиний спосіб – відірватися від історичної тематики і тверезими очима подивитись на оточуючий світ. В ньому вже все не так, як двадцять років тому, коли на уламках СРСР виникли нові незалежні держави. Та епоха минула. Настала нова. Більшість людності в Україні, як здається, зовсім не помітила цього. Принаймні, коли слухаєш наших політиків або митців, виникає саме таке відчуття. Вони все ще розмовляють мовою проповідників, радянських пропагандистів і дисидентів-шістдесятників. Мовою своїх опорних часів. Навіть не роблячи спроб піддати цю мову редагуванню.
Якщо редактора не запрошують, він приходить некликаним. Але вже не в образі гуманітарія з ноутбуком, а у плямистій формі зі зброєю. Адже без редактора все одно не відірватись від гри у вічне протистояння опорних часів.
Comments are closed.