Черга на хоспіс

Невиліковно хворих на Прикарпатті приймає тільки один медичний заклад, і у ньому тільки 30 місць. Цього замало, твердять в один голос медики. А що робити?

Будьте здорові

Обласний хопіс знаходиться в Івано-Франківську, у районі, який люди називають Майзлями. Ошатний білий будиночок, просторе подвір’я, клумби з квітами. Хто не знає, що за воротами, навряд чи б здогадався, що це медичний заклад, пацієнти якого ніколи не одужують.

Головний лікар хоспісу Людмила Андріїшин дозволяє поспіл­куватися з пацієнтам. Звісно, до розмов тут не усі охочі, тому радиться з колегами, до кого ж провести.

Ірина Кулікова, лікар-терапевт, веде нас на третій поверх. По дорозі у прочинених дверях палати бачимо на ліжку молоду жінку, проводжає нас сумним поглядом. Не стримуємося, питаємо у лікаря: «Як це – працювати, коли смерть завжди поруч?» «Люди помирають часто і звикнути до цього не можна, – відповідає та. – Але сприймаємо це як невідворотне. Головне – створити їм такі умови, аби вони не відчували страху».

Нас провели до палати з трьома бабцями. Одна з них, пані Ірина, сидячи на ліжку, відмочує у мисці ноги. Розпитувати про життя і діагнози, язик не повертається. Тому стандартне для лікарні запитання – «Як почуваєтеся?» «Мені тут чудово, люди гарні, з душею, – каже пані Ірина. – І лікар гарний, завжди приходить з самого ранку, питається, як здоров’я, як спали». Цій бабусі уже 80, але вона сміється: «І в 20 років, і в 40, і в 60 – ми завжди молоді». «Зовсім юні», – жартує санітарка. Жінка розказує, що сама з Франківська, пропрацювала 45 років медсестрою, довго скаржиться на лікарів однієї з міських лікарень, де лежала перед цим. Коли починає говорити про дочку, на очі навертаються сльози, – та далеко. З рідних у місті є тільки онук від сина та ще невістка. Але вони ніколи не приходять. Навідуються тільки сусіди.

Її сусідка по палаті Ганнуся, сама з Галицького району. З рідних немає нікого, сюди привіз племінник. «Я думала, що він мене в будинок перестарілих везе, і кажу – Михасю, ти мене радше у воду кинь, – розказує вона. – Але привезли сюди, тут файно. От лікарка моя Ірина Іванівна, ні день не засмучена, прийде, розвеселить».

Бабусі на прощання бажають здоров’я, ще щось прижартовують. Важко уявити, що це для них – останній притулок.

Жити до останнього

«Хоспіси – це показник гуманності суспільства, якщо вони є, значить суспільству небайдуже до своїх людей», – каже його головний лікар Людмила Андріїшин.

Чому так, пояснює дуже просто, моделюючи, на жаль, типову життєву ситуацію: «Уявіть, що у сім`ї хтось захворів, вже пройшли марафон долання того діаг­нозу, його виписують додому і починаються проблеми. Він не встає або ж має важкі болі. І треба бути весь час поруч. Ви взяли на місяць відпустку, потім ще хтось взяв відпустку, потім ви починаєте відпрошуватися з роботи, а потім на вас починають дивитися скоса. В кінці кінців закриваєте на ключ і людина лишається сам на сам зі своїми стражданнями. То що робити? От для цього і є хоспіс».

Філософія закладу проста, аби той час, який залишився людині, вона відчувала себе комфортно – і психологічно, і фізично. Аби вона не доживала, а жила до останньої хвилини. Тож тут не тільки знімають симптоми, які дошкуляють невиліковно хворим. Але й допомагають психологічно – усвідомити, що з тобою відбувається, і яким буде кінець.

Родичам сюди вхід вільний. «У нас є одна пацієнтка, до якої син приходить щодня, – каже пані Людмила. – Є дочка, яка приходить до мами щовечора. А коли у людини неблагополучна сім`я, то самі розумієте… Якщо нікого немає, то намагаємося знайти тих, хто б приходив. Був у нас хлопчик, сирота, то він за всіма ходив і просив – потримайте мене за руку, поцілуйте так, якби мама поцілувала. – Ми запросили сім`ю, тут поряд церква Євангелістів, вони приходили до нього щовечора. Він мені казав – як видужаю, то піду вчитися на священика. Не видужав».

До речі, у хоспісах надають психологічну допомогу і родичам – ніколи не буває просто змиритися з тим, що близька людина помирає.

Довгий журнал

Та далеко не всі, кому справді потрібно, можуть отримати таку допомогу. Чи не головна проблема закладу – брак місць. На всю нашу область він такий один, і ліжок у ньому всього 30.

«Скажемо так, за минулий рік близько семи тисяч людей в області потребували паліативної допомоги, з них десь чотири тисячі – стаціонарної, то що можна зробити на тих 30 ліжках, – каже Людмила Андріїшин. – Навіть якщо рахувати тільки онкохворих, то 80% усіх померлих від раку потребують хоспісної допомоги. Минулого року на Прикарпатті від раку померло 2200 людей, значить 1700 потребувало цієї допомоги».

Є й інший бік проблеми. Адже хоспіс призначений тільки для тих, хто перебуває на останній стадії хвороби. «Є от людина з паралічем після інсульту, при добрій допомозі процес затягується в часі, вона стає не хоспіс­ним хворим. А жити в лікарні не повинен ніхто, – пояснює лікар. – В стаціонар її ніхто не приймає, бо не може людина зі встановленим безповоротним діагнозом лежати на високоспеціалізованому ліжку. Але і додому не забирають. І це завантажує наші 30 ліжок ще більше».

Тому з 2005 року у хоспісі існує журнал черг. Поза нею госпіталізовують тільки онкохворих. У журналі позначки різнокольоровими маркерами – ті, кого потрібно негайно госпіталізувати, ті, хто ще чекає, і ті, хто померли, так і не дочекавшись.

Питань дуже багато. По-перше, за підрахунками ВООЗ, для такої області, як наша, має бути ще хоча б 60 хоспісних ліжок. По-друге, потрібен і дитячий хоспіс (цей наразі не може госпіталізовувати дітей, бо у штаті немає педіатра). По-третє, аби розвантажити хоспісні ліжка, потрібні відділення сестринського догляду. А також виїзна допомога на дім…

Розшукують ентузіаста

Питання вирішити можна, каже Людмили Андріїшин. Вже рік як існує наказ обласного управління охорони здоров’я, який затвердив заходи розвитку служби паліативної допомоги. Ним передбачено два стаціонари – один в Чернелиці Городенківського району, другий – у Вигоді Долинського району. «Крім того, минулого тижня у нашому навчально-методичному центрі, який створений при хоспісі, проходили навчання з паліативної допомоги для медиків з районів», – говорить лікар.

Минулого тижня це питання підняли і в Івано-Франківську – на засіданні міськвиконкому обговорювали затвердження заходів з виконання Загальнодержавної програми боротьби з онкологічними захворюваннями на період до 2016 року. Прозвучала навіть ідея разом із обласною владою довершити недобудований перинатальний центр на Софіївці, зробити там лікарню і передбачити у ній такі ліжка.

Головний лікар міста Тарас Масляк проти такої ідеї. «Першочергово в місті треба відреконструювати та переоснастити наші лікувальні заклади, – каже він. – І в цих же закладах можна зробити відділення сестринського догляду або відділення для онкохворих».

Надію подає і урядова програма реорганізації охорони здоров’я. А точніше момент, який стосується реорганізації ліжкового фонду. «По тих нормах в нашій області треба скоротити від 1600 до 1700 ліжок, – каже Масляк. – Їх можна переробити на ліжка сестринського догляду і на хоспісні».

Але для цього, як завжди, потрібні гроші, і час. А ще, як вдало зауважила Людмила Андріїшин, ентузіаст у владі. Поки що черга у журналі обласного хоспісу залишається. А за кожним і цих записів – людина, яка помирає, і сім`я, яка самотужки переживає цю біду.