Місяць тому Наталя Прокіпчин з донечкою Вікою повернулися зі столиці, де вісім місяців лікувались у Національній дитячій спецлікарні ОХМАТДИТ. Нині звикають до домашньої атмосфери після важкої хіміотерапії. Віка
Рік тому Наталія Прокіпчин з села Тисів Долинського районудізналася страшний діагноз своєї 10-річної доньки. У Віки раптом заболіла нога. Медики не могли з’ясувати причину й порадили їхати до Івано-Франківська. Тут взяли пункцію, відправили до Києва на аналіз і повідомили матері діагноз – гострий лімфобластний лейкоз.
Тоді жінка ледь не збожеволіла, адже не могла більше втрачати рідних. Ще у 1999 році, коли їй було 17, вся її сім’я – мати, батько, сестра та вона – отруїлися блідою поганкою. Вижила лише Наталя. Потім друге горе – у 25 років, маючи двох дітей, овдовіла. З заробітків привезли 33-річного чоловіка – обірвався тромб. А тут ще одне випробування – у доньки рак крові.
Після цієї публікації чимало небайдужих людей кинулися на допомогу, ще донедавна цікавилися, як справи в родини Прокіпчин? Розказуємо.
Нині Наталя говорить значно бадьоріше та більше посміхається. Вже місяць, як вони з Вікою вдома.
«Дитина дуже чекала, коли ж додому. Вже, певно, не дні рахувала – години, – говорить мати. –Дякувати Богу, все добре. Витягнули нас. Зараз ми вдома на підтримці – таблетованій хіміотерапії. Маємо щотижня здавати аналізи й лягати на планові перевірки, але вже до Франківська».
Наталя постійно біля Вікторії. Каже, коли гарна погода, й дитина добре себе почуває, то можуть трошки погуляти біля хати.
«Дочка дуже скучає за школою, за друзями, але нам зараз небезпечно бути там, де багато людей, аби не підхопити якогось вірусу, – пояснює жінка. – Лише зрідка дві подруги приходять провідати Віку. А так, то все на телефоні з друзями, в соцмережах з ними спілкується».
Вчителі приходять до них на індивідуальні заняття. Віка зараз у шостому класі. Мати каже, навчання дається непогано, але дуже багато мають наздогнати. Дуже дякує педагогам за підтримку, а особливо доньчиній класній керівничці – Олександрі Гнатків.
«За цей рік я ще більше повірила в Бога, бо з Божою поміччю ми це пройшли й закінчили лікування, – говорить жінка. –А ще знайшла добрих і вірних друзів. Ми коли у Франківську лежали, у нефрологічному відділенні, бо в онкології був карантин, то біля нас у палаті лежала дівчинка. Її батьки працюють у Києві. У столичній лікарні вони нас дуже підтримували. Наші односельці дуже допомогли, а ще – зовсім незнайомі небайдужі люди. От, Уляна Мусикевич – українка з Лондона, зовсім чужа нам людина, але дуже помогла. Дякую лікарям з Франківська та Києва – Зоряні Вовк, Наталі Кубалі та Ірині Милинчук. Навіть не знала, що люди так можуть відгукнутися».
Аби підзаробити на лікування сестрички, її старший брат Віталій після закінчення школи поїхав у Чехію на заробітки. Зараз знову збирається.
Ще жінка з посмішкою додає, що в доньки вже відростає волоссячко, і вона тим дуже тішиться, бо ж соромилась. Недавно їй подарували пекінеса Вінні. Порадилися з лікарями, й ті дозволили. Собаці зробили усі можливі щеплення, тож Віка може з ним трішки побавитись.
Зараз дівчинка вся у творчості –вирізає, малює, клеїть різдвяні прикраси. Вона вже написала листа Святому Миколаю. Просить в нього безпровідні навушники для себе і здоров’я для всіх.
