Наказано вижити. Будні українських спецпризначенців

У Хмельницькому зі звичайних худоребрих хлопчисьок роблять справжніх чоловіків. На відеороликах, які у полку військ спеціального призначення знімають для солдатських матерів, їхні сини виглядають дуже мужньо. Під натхненний саундтрек долають розвідницьку смугу, стріляють, б’ються, влучно кидають ножі та саперні лопатки. Тягнуть одне одного до фінішу марш-кидка. А потім щиро радіють прямо в об’єктив камери: ми змогли, добігли, перемогли. Дивишся і хочеться самому потрапити у спецназ, приєднатися до цього дійства. Бо якось усе по-справжньому, потужно та романтично. Втім, лише самі спецназівці знають, скільки надважкої праці приховано за цією романтикою.

У минулі четвер-п’ятницю полк спецпризначення закінчував тактико‑спеціальні навчання (ТСН). Розвідувальні групи повер­талися із завдань. До командного пункту підходили вже строєм. Ішли дещо важкувато, дехто шкутильгав, на обличчях – старанно прихована втома. Позаду були три дні «роботи в полі».

У понеділок ввечері 17 груп отримали завдання та вийшли на так звану «тридцятку». Ці 30 км відміряють по карті «за пташиним польотом». Насправді розвідники тільки «туди» вже долають удвічі більшу відстань. Бо не літають, а ходять, потай пересуваються пересіченою місцевістю – полями, лісосмугами Хмельниччини.

Найкоротший шлях групи спецназу ніколи не буває прямим. До того ж, показуватися «мирним мешканцям» розвідувальникам не можна. Тому йдуть переважно вночі. Вдень зупиняються на «днєвку», виконують різноманітні спеціальні вправи. Польові навчання, взагалі, майже не передбачають відпочинку, тому що обстановка має бути якомога більше наближена до бойової. А в бою розвідгрупи діють, відповідно до назви, у глибокому тилу ворога, між чужих постів, мінних полів, ворожо налаштованого населення.

За будь-якої погоди

«Що може спецназ? – начальник штабу полку Олександр Кирильчук дещо здивовано повертається до журналіста. – Спецназ може все, що входить у поставлену задачу. Глибинна розвідка, знищення певних об’єктів, добування інформації (документів чи людей), інші спецзавдання. Перелік є великий».

Зазвичай розвідувальна група – це 10‑13 бійців. Утім, може бути й більше чи менше. Все залежить від бойової задачі. У складі: командир групи, його заступник, радист, снайпер, кулеметник, мінер, хімік, медик, інженер тощо. Кожен має свій фах, але й може підмінити товариша в разі потреби. Командир і заступник взагалі повинні бути «універсалами».

Мінімум чверть служби розвідувальники проводять «у полі». У будь-яку пору року, за будь-якої погоди, в дощ, мороз чи спеку. Ідуть на маршрути, виходять на контрольні точки, отримують і виконують завдання, повертаються. На кожному етапі є певні нормативи, в які необхідно вкластися. Чогось не змогли, не вийшло – є шанс просто не отримати пайок. Такий простий, але дуже дієвий стимул: заробив їжу – одер­жав її.

Старшина військової служби за контрактом Михайло Янюк щойно повернувся разом із групою. Відпрацювали добре. Дивно, але три дні роботи «в полі» та понад 100 км маршруту на ньому майже не видно. Поки товариші розклалися на короткий відпочинок, він погодився поговорити з «Репортером».

«У спецназі – вже вісім років, прийшов сюди після строкової служби, – розповідає Михайло. – Найважче – психологічний момент. Особливо спочатку. Це зараз я вже звик, а спершу було непросто. Коли ніби вже немає сил, а треба. Тож доводиться переборювати самого себе. Але відчуття перемоги того варте. А найкраще у спецназі – колек­тив, друзі».

Старшина Янюк тричі брав участь у миротворчих місіях у Косові та Іраку. Середнього зросту, сухий, спокійний, напевно, дуже надійний. Командир полку Сергій Кривонос сказав про нього: «Мені б таких, як Михайло, десь із півсотні – ми б гори звернули».

Я терплю і ти терпи

Полковник Сергій Кривонос – майже двометровий, «ґрунтовний» чоловік з потужною харизмою. Такий, напевно, якщо й не накаже, а тихо попросить, відмовити буде нелегко. Захоп­люється військовою історією, невимушено оперує фактами, датами, прізвищами, цитує Купріна та Хемінгуея. Каже, що в останнього війна описана занадто романтично. «Насправді, війна – найгірше «заняття», яке придумало для себе людство, – говорить полковник Кривонос. – У людини вона викликає відразу. Тому для спецназівця дуже важлива психологічна підготовка: аби не лякалися, не впадали у ступор, завжди діяли чітко і тверезо, незважаючи ні на що».

До речі, в основному бійці спецназу аж ніяк не подібні на величезних «качків». Невисокі, жилаві хлопці, трохи схожі на звичайних студентів перших курсів. «Україна інших не виробляє, – посміхається Сергій Кривонос. – Так, справді, ходять вулицями великі парубки, навіть на медкомісіях у військкоматі такі є. Але ж вони «дохлі», трухляві всередині. Бігати не можуть, під важкими рюкзаками «вмирають», терпіти взагалі не здатні».

А терпіти є що. Зазвичай середня вага лише рюкзака, з якими розвідники «бігають» полями, – 60 кг. Рація з батареями – 45 кг, зброя теж важить достатньо, вибухівка, набої, харчі, вода. Пити багато не можна – що більше п’єш, то більше хочеться. Не дарма спецназівці іноді пишуть на флягах: «Я терплю і ти терпи».

Нині особовий склад полку – приблизно 700 чоловік. З них трохи менше трьох чвертей – контрактники. За словами полков­ника Кривоноса, зараз є дуже багато бійців з вищою освітою чи тих, хто примудряється вчитися одночасно зі службою.

«З «молодими» солдатами строкової служби працювати значно легше, ніж з новими контрактниками – говорить заступник командира полку з виховної роботи підполковник Леонід Нікіфоров. – Бо вони постійно на виду. А в контрактників робочий день – з 8.30 до 18.30. Що вони роблять поза частиною, не проконтролюєш. Знімають квартири, іноді по декілька чоловік, бо грошей на щось краще не вистачає. Часто живуть із тими, хто приїхав на заробітки, а то зовсім інший контингент…».

Так, з фінансами в українській армії нині сутужно. Якщо офіцер з усіма надбавками ще може отримувати приблизно 3 тис. грн., то в новобранця-контрактника зарплата починається від 1100. І це – спецназ, можна сказати, еліта армії.

До кінця

Спецназівці, українські та закордонні, регулярно проводять змагання між собою. Їдуть туди найкращі розвідувальні групи, яких відбирають у полках.

«Такі змагання у спецназі називають скачками, – розповідає командир роти, капітан Вадим Пастух, який декілька разів брав участь у подібних заходах. – Тому що, як не крути, а за психологією вони дуже відрізняються від бойової обстановки. Тут ти можеш пробігти якусь відстань за декілька годин, а там доведеться йти два-три дні».
За словами Вадима Пастуха, змагання відбуваються протягом трьох‑семи днів. Складаються з 10 етапів – основних вправ зі спецпідготовки: переправи, марші, десантування, мінування, стрільба і т. д.

«Увінчує» це все «найулюб­леніша» вправа всього спецназу – десятикілометровий марш-кидок з повною викладкою. Зазвичай вони «йдуть на зубах», на останніх зусиллях. Командир полку Сергій Кривонос, який свого часу і сам змагався, і був у спостерігачах, нині говорить, що не любить дивитись, як фінішують розвідувальні групи на марш-кидку. Бо люди викладаються до кінця, і бачити таке не надто приємно.

Такий він – спецназ. Вони просто не вміють – якось, потрохи. Їх так не вчать. Бо не можна захищати Батьківщину в півсили.