Володимир Єшкілєв: Про вигадки

«Ви не образилися, що я в коментарях назвав вас сином кагебіста?» – шле мені есемеску анонім. Коли я відповідаю, що мій батько працював інженером-технологом на арматурному заводі, анонім починає співчувати.

«Я надіюсь, – пише він, – що «син кагебіста» – не найстрашніша вигадка, яку ви про себе чули». І ставить два смайлики.

Колись я колекціонував вигадки про себе. Збирав їх як взірці стихійної творчості. Анонім підштовхнув до пошуку старих записів. Їх побіжний перегляд розчарував. Більшість з тих вигадок виявилися не страшними, а нудними, наче збірка прокльонів старої баби. Варіації на тему батьків-дідів-предків, донжуанські списки та інша битовуха.

Низька якість вигадок є однією з ознак провінції. У столицях публічну людину оточує хмара витончених пліток. Стильними вигадками можна навіть керувати, створюючи собі різні образи – від загадкового генія до стомленого монстра. А з провінційного перешіптування нічого не зліпити. Воно тупо розраховано на вкорінені стереотипи. Себто, на «інвалідів традиції».

До теми: Володимир Єшкілєв: Про мистецтво як колиску політики

Відповідно, провінційні вигадки про людину завжди побудовані в координатах «наш – не наш». Й тут все стандартно. Якщо на нашого не виглядає, значить «єврей».

Як на мене: коли тебе вважають за представника обраного народу Божого, це комплімент. Це як почути, що ти розумна людина. Мої предки на тому світі, думаю, також не стурбовані. Наскільки мені відомо, антисемітів серед них не було.

Якщо об’єкт вигадок не лише «не наш», але й не розділяє наріжних цінностей зграї (себто не лиже чиновницькі сраки, не бухає і не їздить на заробітки), то для пояснення його дратуючої незалежності неодмінно вигадують якихось багатих родичів та грантодавців, а політизована спільнота мурчить про «проплачені провокації». Нудота, котру й тролити западло.

До теми: Володимир Єшкілєв: Про базис і надбудову

Деякі вигадки доби 90-х здаються оригінальнішими. Тодішні фантазери, наприклад, стверджували, що регулярно бачать мене в обласному психдиспансері. Може, варто було тим пліткам підіграти? Легка патина крейзанутості, як відомо, робить письменника цікавішим, а його книжки краще купують. Але нині вже пізно. Залізні правила іміджевих ігор вимагають, щоби образ психа будувався змолоду. Старому псові, що раптом відмовляється дружити з внутрішньою канаркою, хрін хто повірить.

Купа простіших вигадок вже остаточно на цвинтарику забуття. Типу того, хто кому морду бив і хто з ким спав. Ці давні історії вже не хвилюють й не запалюють уяву, хоча свого часу болото від всього цього збуджено булькало. З того часу було бито стільки реальних та вигаданих морд і стільки грішних тіл (переважно реальних) змінилося у ліжках, що й годі перелічити.

Але деякі з народних фантазій ще чекають, припарковані до сторінок старих блокнотів та впертих закутків моєї пам’яті. Нехай подрімають, аж поки дозріють свіжі, і з різними поколіннями вигадок можна буде робити те, що Мічурін, як пишуть, робив з гілочками різних рослин.

До теми: Володимир Єшкілєв: Про бентежний надлишок народності

Бо ж вигадки про нас є також нашими curriculum vitae – життєвими досягненнями. Вони проклюнулися з зерна несприйняття, зросли на безсонні відомих і невідомих нам заздрісників, конкурентів та ворогів. Було б несправедливо, якби їхні фантазії безповоротно засохли разом з пам’яттю про події, настрої та стосунки, що їх породили. Нехай наші «портрети в блювотних тонах» збережуться поряд з тими білими і пухнастими образами, які щоденно малюємо для нащадків. А ті вже якось розберуться. Або ні.