Тепер – а це тепер триває майже двісті років – вже нікого у наших горах не цікавить, яким насправді був Довбуш, що він насправді робив, що його насправді вело, чого він добивався. Емоційних свідків і потерпілих не залишилося. максимум
Ні структуралізм, ні фемінізм, ні постколоніалізм, ні марксизм, ні навіть історія звичаїв не можуть підважити Довбуша ніяк. Хоч він був майже досконалим, але цілком не вдатним. Нічого з його старань не вийшло, самі лиш страждання тих, кого він хотів порятувати. Але це не має жодного значення, пише Тарас Прохасько в авторській колонці на порталі Збруч. максимум
Довбуш – герой з героїв. Тому, що показуючи, що з можливого є неможливим, показав, що з неможливого можливим може бути. Може вважатися. У що можна вірити тому, хто взагалі до нічого би не додумався, якби не Довбуш, тобто, переказ про Довбуша.
Спочатку було слово. І воно все є спочатку усіх початків. І слово є кінцем кожного початку і конечним початком усього того, що буде, що станеться, відбудеться, але не здійсниться в інакший спосіб як легенда. Як спори, які дозрівають, але не проростають, але дозрівають знову, несучи у собі мрію про ріст.
Читайте Тарас Прохасько: По сповідях
І так зі всіма нашими героями. Тими, які були значно пізнішими від Довбуша, тому їх ще хтось хоче аналізувати. Щось говорять про чин і вчинки, замість того, щоби розуміти, що герої – це тільки слово, спора віри, котра передається з надією на то, що герої врешті перестануть бути непотрібними.
Українські герої – незважаючи на їхнє відверте антихристиянство – дуже християнські за схемою. Починаючи від Христа, котрий величну перемогу здобув у страшенній, незрозумілій більшості, поразці, включно зі всіма мучениками, чия земна кончина ніяк не укладається у розуміння військової звитяги.
Читайте: Шлях визнання – Франківський письменник Тарас Прохасько святкує 50-річчя
Українські герої не можуть слугувати практичним взірцем у всіх вимірах окрім, запалу і стійкості у вірі у царство небесне. Вони – чисті герої, у тому сенсі, що передовсім забезпечують тривання епосу. Міфології, яка як ритуал, не дає забути про таки не цілком втрачені можливості. Українські герої – як ортопедія, яка не дає зневіритися каліці у прямоходінні. Азимут, а не дорожня карта. Слово, яке можна передати. Дім буття, а не креслення своєї хати.
Тому їх досить пам’ятати. Не робити культу, не заперечувати, не відкидати. Уявити себе на їхньому місці і усвідомити усю безпорадність і неймовірність такого героїзму.
Оскільки найбільшим виявом українських героїв є не пройдений шлях до нездійсненної мети, то саме ця омріяна мета, а не перипетії на шляху, є тим захованим скарбом, який герої заповіли нам у вигляді фальшивої мапи із зашифрованими позначками. Шукати важливіше, ніж знайти. Стукайте, і вам не відчинять.
Читайте: Тарас Прохасько: Закони біосу однакові…
Чим казковіша мета, тим потрібнішим для переказу може бути герой. Адже вони і так програють, тож суттєвим є не так від кого, як за що.
Шкода, що в нашому іконостасі досі нема Михайла Колодзінського. Справжнього героя, військовика, візіонера. Він дуже рано зрозумів дві речі. По-перше, українцям потрібно вчитися і вміти воювати, бо без того неможливо змагатися з тими, хто хоче тебе завоювати і звоювати. По-друге, українцям, щоби не дати себе розтоптати, потрібно стати імперською нацією, побудувати українську імперію на завойованих землях. Вічний захист – навіть вдалий, а не такий, як вдається – не може вічно підживляти величну героїку. Потрібно стати метрополією, змінити акценти в епосі, який є дійсною реальністю.
Читайте: Тарас Прохасько: Коротко кажучи
До того ж у тридцятих роках Колодзінський був найвиразнішим опонентом Гітлера, націонал-соціалізму і Німеччини. Він попросту вважав, що не німці, а українці призначені для здобуття життєвого простору на Сході. Геополітичний аспект його української військової доктрини накреслював східні межі української імперії на Тянь-Шані. Казахстан мав би стати східною провінцією України, бо в Казахстані – вважав Колодзінський – нема жодної людини, яка спромоглася би творити власну державу.
Попри далекосяжні плани, Колодзінський ще вивчав військову справу. Був навіть інструктором у хорватів. Спочатку керував штабом Карпатської Січі, а після мадярської офензиви став командором. Намагався організувати партизанку у Карпатах. У нерівному бою потрапив у полон і був розстріляний. Програв, вигравши епос. Вигравши казку про можливу мрію, про імперію.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.