Сухі зведення прес-центру АТО за минулу добу зараз більшість сприймає, напевно, звично й, на жаль, багатьом байдуже. А як там насправді? Як вони засинали, як прокидалися, чи спали взагалі, що їдять? Що бачили й чули?
…
Субота. 16.20. «Бажано телефонувати з четвертої до сьомої, – згадуємо слова волонтера Михайла Михайлюка з Богородчанщини, який недавно повернувся від хлопців з передової. – Тоді більш-менш спокійно, тож бійці виходять на зв’язок».
Він і поділився контактами до земляка – Михайла Вівчарика з села Іваниківки. Михайло зараз на передовій – село Новозванівка, біля Попасної. На війні з 2015 року. Спершу служив у 24 механізованій бригаді, демобілізувався, потім підписав контракт. Вже 11 місяців на передовій – у складі 8 окремого гірсько-штурмовому батальйону. Він санінструктор.
Більше гримить – менше біди
У слухавці замість гудків чути довгу гарну мелодію. Нарешті, бадьорий голос з того боку.
«Чи тихо? – сміється Михайло Вівчарик. – Ну, сьогодні прокинулися під вибухи 120-х мін. За чотири-п’ять кілометрів від нас падало. Цілу ніч не замовкали. Масового обстрілу не було, десь через 15-20 хвилин – по одному-два прильоти. І так до дев’ятої ранку. Зараз спокійно».
Каже, з сутінками знову почнеться. Додає, де-не-де чути постріли зі стрілецької зброї. Бійці на таке й не зважають. А вже коли прилітає від 72-го калібру й більше, тоді серйозно.
Михайло Вівчарик каже, після зими у бліндажах душа радіє кожному зеленому листочку
До теми: Солдат, журналіст, волонтерка. Троє прикарпатців згадують, як чотири роки тому для них починалось АТО
«За собою та хлопцями помітив, що спимо лише під якийсь шум, – говорить Вівчарик. – Коли тихо – важко заснути. Вмикають якусь музику, чи ще щось – тоді нормально. Нас більше напружує тиша. З мого досвіду, якісь такі нехороші випадки ставалися якраз тоді, коли було тихо. У нас так – чим сильніше гримить, тим менше чекай біди. А коли тихо – насторожує, бо не знаєш, чого й звідки чекати».
Новий день, жартує, починають з «роздуплівки» – кави. Варять на пічці, запарюють. Можуть бути якісь бутерброди.
«Ми тут звикли, що харчуємося нормально раз на день, – говорить Михайло. – А протягом дня якісь легкі перекуси».
Каже, харчів вистачає, дякуючи волонтерам. От, доїдають, що перед Великоднем привезли.
«Готуємо самі, разом, – говорить санінструктор. – Нема такого, що хто що хоче, то й робить. Радимося, ходимо у взводи питати. От, якраз борщ варимо. Чи з м’ясом? З того, що від нього лишилося. Тут їж раз на день і чогось поправляєшся, а вдома худнеш».
До борщу інколи бувають і пиріжки, і булочки. Їх теж печуть просто на передовій.
«Є у нас пекар хороший – Саша Бузін з Угорників, – каже Михайло. – Дуже хороша, врівноважена, працьовита людина. Просто на нулі, у бліндажі, на сковорідці пік нам пиріжки, булочки, млинці, коли хліба не було. Машина, буває, зламається, нема як привезти, а хочеться свіжого».
Розказує, що двічі на тиждень ліплять вареники. «То лише лінивий буде казати, що нічого немає, – рішуче говорить чоловік. – Насправді хто хоче, той собі завжди щось зробить».
Бійці виходять на сонце
До обіду й поки тихо, бійці намагаються встигнути поробити свої справи. От, Михайло їхав за медикаментами. Каже, великого асортименту нема, але необхідним забезпечені.
До медпункту, який обладнали у покинутій хаті в селі, вже приходили пацієнти – температуру поміряти, прослухатись, взяти ліки. Вівчарик каже, весна, загострення, віруси, застуди.
До теми: Сім’я атовця з Франківська намріяла двох дітей, хоч лікарі казали – ніколи
«Перев’язки робили – не поранення, слава Богу, – уточнює чоловік. – Хлопці щось роблять, ремонтують, то й раняться. Імунітет вже не той, бо майже рік на передовій. Одні слідкують за собою, інші ні. Десь руки не помив, не промив рану й пішло зараження. Крайній поранений у нас був 10 березня – сліпе осколкове поранення стегна. На щастя, все добре».
Перед Великоднем волонтери із Богородчан завезли смачненького. Бійці й нині частуються
У слухавку цвірінькає якась птаха. «О, слава Богу вже весна, – розслаблено протягує Михайло. – Фактично всю зиму пробув на нулі. Зараз кожному листочку душа радіє. Дивимося там уже одне деревце позеленіло, там друге, травичка піднімається. Самі вигріваємося на сонечку. Теж вилазимо з-під землі. Тепло, сухо, дощику нема».
Сигналить машина. Пояснює, що військові поїхали – вітаються. Розказує, що в селі є місцеві, але не дуже патріотичні.
«Був на Кримському в 2015 році – люди там дружніші, – розповідає. – Ділилися з нами, ми з ними. А тут якісь незрозумілі. Люблять, аби задурно дали, а нам у спини плюють. Але діти інакші. Завжди вітаються: «Слава Україні», «Добрий день» чи «Здрастє». Тож не все втрачено, бо діти – наше майбутнє, а вони за нас».
Минулої весни бійці навіть садили цибулю, кріп і мали своє свіже до столу. Цьогоріч ще не починають, бо чекають наказу їхати додому – 11 місяців на передовій!
«Вже всі скучили за домашнім затишком, побутом, – говорить Михайло, чути, як затягує цигарку. – Пам’ятаю, коли демобілізувався, то волонтери з Лисичанська запросили до себе додому. Зайшов до хати й кажу: «Боже, я забув, коли фіранки на вікнах бачив». Ми ж у бліндажах затоплених, підвалах».
Хоч трошки того затишку там на передовій намагаються облаштувати жінки-військові. Михайло говорить, їх дуже багато служить.
«Нам особливого нічого не треба – аби на голову не капало й вітер не дув, а вони все стараються, аби було красиво, чистенько, – приповідає чоловік. – Багато нині жінок на війні. Де ж ті чоловіки? В тому й біда, що перевелися, нема того козацького духу».
Окремий вагон для чотирилапих
Вівчарик знову затягує цигарку. Здається, курить одна за одною. Обіцяє, як лиш війна закінчиться – кине. О, каже, прийшов Льова.
Льова – сірий котяра, якого бійці вигодували з маленького. Михайло каже, хоч має господаря, але постійно за ним ходить, спить на його ліжку.
«У нас тут багато хвостатих. Всіх беремо в наші ряди, – сміється. – Як їдеш тут через якесь село і де багато собак – то там точно наші військові живуть. Зараз хвостатих не чути, бо вони там, де борщ готується, того й тихо. Якось один побратим сказав, як будемо виїздити, треба окремий вагон для тварин».
Недавно одну лайку возили на рентген. Мала ушкодження задньої лапи.
«Це боєць нашого батальйону – лікуємо, рятуємо, – каже санінструктор. – Була ще вівчарка поранена. Одна загинула. Сиділа в бліндажі, потім вибігла й потрапила під обстріл. Собаки дуже потрібні – вони чужого чують, обстріли чують. Перші ховаються, а ми за ними. Та й часто поговорити є з ким. Як не як – з ними трохи веселіше».
Минулого року та від початку цього Михайло втратив кількох друзів і знайомих. Цьогоріч, 20 лютого, загинула санінструктор Сабіна Галицька.
«Ванька Дубей із села Ворона 2 грудня 2017 року отримав важке поранення. По дорозі реанімували – довезли живим. Але помер у госпіталі 7 грудня, – сумно каже Вівчарик. – 18 листопада не стало Андрія Добровольського з Галича, Ростислава Доброшинського з Хмельниччини, Сергія Грибука з Волині. Всі дати пам’ятаю. Всі з нашого батальйону. Вічна їм пам’ять».
Різкий й голосний гавкіт кількох собак розряджає телефонну розмову.
«А ви кажете, тихо у нас, ніхто не гавкає. От, прибігли, – знову сміється Михайло. – Біля мене тут Сірий, Морфін і Жужа. Якщо вони тут, значить, хтось із хлопців зараз має прийти. Певно, кликати на борщ».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Comments are closed.