Киянка Марія Карачина прийшла у марафонський біг з ІТ-галузі й за п’ять років подолала не одну довгу дистанцію в Україні та за кордоном. Днями вона презентувала у Франківську першу українську книгу про біг – «Never Stop».
Перед презентацією «Репортер» розпитав Карачину про біг і про неї.
– Маріє, про що книжка?
– Вона не є посібником. Там немає прямих рекомендацій, кожному потрібен індивідуальний підхід. У книжці читачі знайдуть емоції, атмосферу, заклик до руху, який не має зупинятися. Це мої емоції, мій досвід світових забігів, моя історія.
У книжці є й про травми та процес відновлення. У 2016-му я перенесла складну операцію і того року зовсім не бігала… Травма може стати крахом всього життя. І в книзі я розповідаю, як відволіктись і пережити це. Спортом треба займатися, але при цьому не робити з нього єдину активність у житті. Треба вміти вчасно переключитися, отримувати кайф від іншого – творчості, роботи.
– Маєте великий біговий досвід?
– До бігу я працювала в ІТ, але не отримувала від роботи задоволення й результату, яким могла б пишатися. Тому хотіла це змінити. Коли я треную, то бачу цей результат. Так само – коли пишу текст. Тоді, у 2012 році, біг ще не був настільки популярним в Україні, мало хто бігав, не було нормальних забігів, люди не їздили на марафони за кордон. Сьогодні кількість учасників забігів виросла на 70 %. Люди бігають у відпустках, пишуть про біг блоги.
Стараюся робити все, щоб про Україну знали у світі. Мені цікаво їздити в інші країни та міста, щоб показати, що ми є і ми бігаємо. Коли була на забігах у США, місцеві дивувалися, що людина з України може приїхати спеціально на забіг. Рекордна кількість українців була на Нью-Йоркському марафоні у 2017 році – 20 бігунів.
– Як ставитеся до бігової моди?
– Багато хто бігає не за своїм бажанням, а тому що це тренд. Та все одно це мода не на бари чи інші шкідливі звички. Якщо хтось надихається здобутками інших і вирішує теж бігти марафон, то він має усвідомлювати відповідальність за таке рішення. Не можна з нуля за кілька місяців підготуватись до марафону. Це точно призведе до травми. Доведеться на рік випасти з бігового життя. І якщо людина справді хоче бігати й надалі, вона не пожертвує перспективою заради одного старту.
– Як і скільки варто готуватися до марафону?
– Підготовка має бути поступовою. Потрібно рік-два, двічі-тричі на тиждень – година неспішного бігу. Обов’язково мають бути силові вправи – зал чи крос-фіт. Аби бігти без травм і швидко, тіло має бути підготовленим. Регулярні фізичні навантаження зменшують терміни підготовки. Наприклад, людям, які займаються плаванням чи велосипедом, марафони даються легше. При підготовці варто зробити кілька тригодинних тренувань – зо три довгі дистанції на 30-35 км, аби організм був готовим до такого навантаження.
– Що треба зі спорядження?
– Насамперед – це кросівки. Оптимальна ціна для початку десь 2500 грн. Для новачка не має потреби купувати найкрутіші кросівки. З досвідом ви зрозумієте, що потрібно, – на які дистанції та по якій поверхні будете бігати – і купуватимете вже кросівки саме для цих цілей. До одягу особливих вимог немає – це має бути не бавовна, а матеріал, який відводить вологу.
– Як регулюєте інтенсивність тренувань?
– У мене є план. Але за відчуттями можна пропустити кілька тренувань і це дасть більше, ніж потренуватися та отримати перевтому. Потрібно відчути момент, коли є втома і дати собі відпочити. Обов’язково раз на рік консультуйтеся зі спортивним лікарем, бо дільничний терапевт скоріш за все скаже, що бігати вам не треба. Для початку досить найпростішого годинника, який покаже кілометраж і середню швидкість. Потім можна додати пульсометр. З ним можна зрозуміти, скільки потрібно потім на відновлення.
Після марафону краще зробити паузу хоча б на кілька тижнів. Емоційно це треба навіть більше, ніж фізично. І якщо готуватися правильно, не буде жорсткої кріпатури й відновлення буде швидшим.
– Наскільки важлива емоційна підтримка?
– Є таке поняття як марафонська стіна, яка наступає на 37-39 км – коли кроку ступити не можеш і паморочиться голова. Це пов’язано з фізичним станом. У людини запасу глікогену вистачає на 3-3,5 год бігу чи іншого навантаження, далі – виснаження. Таке зазвичай стається з аматорами і це означає, що вони погано готувалися і не відпрацьовували довгі дистанції. Бігти в кінці важко завжди, та якщо готуватися і правильно харчуватися під час марафону, стіни не буде. Буває, навіть підготовлені люди очікують на цю стіну, але в мене не було жодного разу.
– Відрізняється підтримка на марафонах в Україні та за кордоном?
– Дуже. У нас люди в принципі не сприймають біг як свято. У США на марафон виходить глядачів більше, ніж учасників. Вони готуються, стоять з плакатами по всій трасі, одягають костюми, виходять із дітьми. Діти чекають з нетерпінням, щоб дати бігуну «п’ять» і на їх обличчях стільки радості! У нас порівняно з 2012 роком кількість підтримки зросла, але всі стоять звично на фініші чи старті. На останньому київському марафоні вже було багато зон підтримки від різних бігових клубів.
У марафоні можна брати участь з 18 років. А для дітей роблять невеликі забіги до кілометра. Діти таким чином теж стають мотивацією для батьків, бо чекають участі в наступному забігу. Та й отримати медаль у такому віці – дуже круто.
– Який марафон запам’ятався найбільше?
– Нью-йоркський. Я бігла його двічі – у 2015 і 2017 роках. На цьому марафоні не хочеться фінішувати, бо настільки круто бігти в цьому місті. Дистанція проходить через усі п’ять районів – ти бачиш різну архітектуру, різних людей.
Останній раз я показала свій найкращий час – 3 год. 21 хв. Для любителя, це хороший результат і він є допуском до Бостонського марафону. Для участі в ньому дівчатам треба показати результат, менший за 3:35.
– Дівчат менше?
– Так, їх відсотків 20, але вони витриваліші. Думаю, їх мало через страх перед складним марафонським випробуванням. Поки є мало прикладів, тому я і ділюся тим, що це реально, і що дівчина, яка не є спортсменкою, теж може показувати добрий результат.
– Ваш марафон-мрія?
– У планах пробігти усі шість найголовніших світових марафонів – World Marathon Majors. Коли їх пробігаєш, то отримуєш одну медаль, яка складається із шести малих. Нині в Україні є два чоловіки з такою медаллю – і жодної дівчини. У мене є вже три: Нью-Йорк, Чикаго, Бостон. Берлін буде у вересні, залишаться Лондон і Токіо.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.