«Вірите, що може бути дві любові?» — такими словами Степан Петраш розпочав розмову.
Йому виповнився 91 рік. Живе сам на п’ятому, останньому, поверсі багатоповерхівки без ліфту.
— Внучка кличе до себе жити. А я кажу, поки ще сам даю собі раду, то не треба, пише KalushNewsCity
До теми Калушанин Степан Петраш про службу у спецбоївці УПА, ув’язнення і таборове кохання (ФОТО)
Спортивні штани, гімнастерка, у коридорі паличка, якою пан Степан не користується. Волосся сиве-сиве, але зачесане догори, як на старих його світлинах.
Видно, що Степан Петраш вміє і звик давати інтерв’ю. Кожна фраза обдумана, недвозначна. Говорить повільно, щоб встигати за ним записувати.
— То про що ми будемо говорити, про любов?
Виявляється у Степана Петраша їх було аж дві.
До теми: Куди тому Валентину? Коломийські медсестри знайшли своїх коханих у шпиталі
— Хто по-справжньому не закохувався у житті, той провів його “вхолосту”! Жінка — то постійна загадка, то якось так інтриганно: весь час чекаєш чогось.
Першим коханням пана Степана була його ровесниця, односельчанка із Залукви — Богданка. Вони разом навчались у Станіславській українській гімназії під час німецької окупації у 1941 році.
Це кохання було від душі, від серця. Не піар — як тепер модно. Вона була не топ-модель. Така — наша гарна дівчина.
Зналися давно, та Степан Петраш звернув на неї увагу на святкуванні Андрія. Тоді були танці з різноманітними іграми. Кожен мав свій номерок. Одна гра — пошта — передбачала, що хтось ходитиме зі скринькою й інші вкидатимуть у неї записки певному номеру. Степан Петраш розчарувався, що не отримав жодної. Але вкінці святкування його друг запитав, чому не забрав своїх записок. Виявилось, що йому адресувалося їх аж три. Дві жартівливі, а зміст однієї пам’ятає й досі: «Ти симпатичний, але химерний». Записка була написана почерком Богданки.
— Тоді по мені як струм пройшов. Коли на другий день зустрів, то вона мені була якась не така як раніше. Наче вперше бачу, але така рідна.
З того часу вони почали зустрічатися. Разом їздили на навчання, завжди були поряд.
— Вона мене перша поцілувала. Але чекав я цього цілий рік. Богданка була із сім’ї дяка, дуже релігійна. Отак ми й розійшлися виключно обіймами і поцілунками.
Зліва Богданка (50-ті роки ХХ століття, Магадан
У 1944 році Степан Петраш пішов у повстанці, а Богданка була провідницею районної мережі ОУН під псевдо «Богуславна». У підпіллі вони не бачилися.
Уже в березні 1945 року Степана Петраша заарештували й засудили до 10 років тюрми у Воркуті. Крім тюрми, він тут прожив ще 20 років на засланні.
У грудні 1946 року заарештували й «Богуславну» та відправили на 15 років каторги на Колиму, в Магадан.
Після смерті Сталіна у 1953 році можна було налагоджувати зв’язок зі своїми знайомими в інших таборах. Так Степан Петраш вийшов на Богданку. Вони почали переписуватися.
— Тоді нас переповнило неймовірне щастя. Богданка писала, що коли отримала мого листа, то плакала.
Коли Степан Петраш вийшов з табору на вільне поселення, то хотів забрати Богданку з Магадану до себе. Вони це обговорювали у листах. Надсилали одне одному фото на волі.
Перше фото Степана Петраша, яке він надіслав Богданці з заслання
— Писала, що коли я прислав своє перше фото, то півтабору дівчат збіглись дивитися. Не знаю чи був таким страшним, чи навпаки (сміється).
В альбомі пана Степана досі є перша надіслана фотографія Богданки.
— Пам’ятаю дотепер зміст її передостаннього листа: Дорогий Степане, ківот мого серця відкритий для тебе. Ну що то означає? Значить любить?! А потім приходить останній лист. Уже просто: Степане, я виходжу заміж.
Говорить, що пережив шок…
— Але час — лікар, він робить своє.
Степан та Стефа Петраші
На стіні висить фото Степана і Стефи Петрашів. Це чи не єдине фото з величезного фотоальбому, де вони разом на світлині.
— Вона була дуже скромна, не любила фотографуватися.
Степан Петраш удівець уже 7 років. З дружиною прожив 54 роки.
— Дай Боже кожному так прожити у пошанунку і любові!
Познайомився Степан зі Стефою у Воркуті. Стефа Кульчицька була ланковою жіночої мережі підпілля ОУН. Вона, її брат і мати були у засланні. Батько свого часу був сотником Української Галицької Армії. Стефа Кульчицька була зі шляхетського роду. Степан Петраш про це дізнався аж через 10 років після одруження.
— Тоді сказав їй: та якби знав, хто ти, де я, селюх, би до тебе підійшов! (сміється)
Стефа Кульчицька з дитиною іншої засудженої (50-ті роки ХХ століття, Воркута)
Коли з таборів у Воркуті звільняли дівчат, то односельчанка Степана сказала йому:
— Познайомлю тебе з одною дитиною, буде тобі жінка!
Степан Петраш посміявся, але подивитись поїхав. Стефа ще була у таборі.
— Кавалєрка тоді виглядала так: дроти, з однієї сторони дівчата ще у таборі, з іншої хлопці обступили той дріт.
Степан попросив покликали Стефу. Каже, що вийшла проста дівчинка у тілогрійці:
— Багато дівчат тоді уже мали гарні сукенки, мініспідниці, блузки. А вона в тілогрійці, така скромна, вийшла.
Справа Стефа Кульчицька за роботою (50-ті роки ХХ століття, Воркута)
Після звільнення, Стефа разом з братом і мамою жили в однокімнатній квартирі у переробленому бараці.
Через кілька місяців після першої зустрічі Степан Петраш вирішив її відвідати. Приїхав до них додому в неділю, а там повна хата хлопців, гостина, платівки… Мама Стефи сидить осторонь. Степан познайомився зі всіма, поговорив з мамою й братом Стефи і пішов. Через деякий час знову поїхав, а в хаті уже нікого не було. Коли запитав брата, де всі хлопці, той відповів:
— Після тебе їм нема що тут робити! (сміється)
На той час Стефа мала хлопця у Магадані, переписувалася з ним. Тому зустрічі припинилися.
Степан Петраш (50-60-ті роки ХХ століття)
У лютому 1956 року Степан Петраш захистив диплом у гірничому технікумі у Воркуті. З двома друзями вирішив відзначити цю подію в ресторані:
— Ми там сиділи до другої ночі. Впилися… Вийшли з ресторану, а то погода страшенна, транспорту нема. Мерзнемо. Аж тут їде пожежна машина. Ми ззаду за неї зачепилися, тай їдемо, куди вона їде. І тут машина зупиняється біля бараку, де живе Стефа.
Друзі пана Степана жили у тому ж бараці, але до себе його взяти не могли: дружина, діти. От і відвели до «бандерівки» Стефи.
Вона в той час якраз білила хату. Її мама сиділа біля печі і коли побачила п’яного Cтепана, то сказала вигнати його з хати. А Стефа відповіла:
— Не треба, то може бути ваш зять!
Степан до ранку там просидів. Зранку поїхав до свого гуртожитку і 26 лютого 1956 року поїхав до Стефи «на кавалєрку».
Коли зайшов до хати, то мама Стефи пішла до сусідки. Степан і Стефа говорили з годину часу. А коли мама повернулась, то попросили благословення.
— Прийшов Богдан — брат Стефи, посиділи, випили — ото і все наше весілля.
Півроку жили, не розписуючись:
— Ніякого священика не було, то зрозуміло.
Сини Степана і Стефи Петрашів. Зліва Тарас, справа Володя.
У шлюбі у Степана і Стефи народилося двоє синів. Коли повернулися до України, то старший ішов у 10 клас, а молодший — у третій. З 1974 року Петраші жили у Калуші.
Степан Петраш переглядає фото. Дивиться на дружину й каже:
— Нічо така, га?
Просить показати, як він вийшов на моєму знимку. Біля фотоальбому з ретельно підписаними фотографіями лежать ноутбук та книга Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».
Проводжає словами: «Ніби все розказав, як на сповіді…
Comments are closed.