Вбивство Ірини Ноздровської нагадало про дещо вагоме. Ні, зрозуміло, ми й так знали, що в протистоянні окремої особи і клану в Україні завжди перемагав і нині перемагає клан. Що арбітражна функція держави на наших землях мертва вже давно – чи не з часів вусатого цісаря.
Ми живемо в суспільстві, де кланово-феодальні порядки цементовані тисячолітньою історією, менталітетом, побутовими звичками та негласними (й від того більш вагомими) приписами. Під чоботом чужих бюрократій клани не руйнувалися, пристосовуючись до всіх режимів та окупацій, делегуючи своїх до кожної влади, що приходила на ці землі. Коли ж чужий чобіт забрався, вони поставили свій.
«Родина, родина, від батька й до сина…» – знов співають у зомбоящику. Не знаю, чи вкладали якийсь підтекст до цього шлягеру його автори Крищенко і Злотник, але кланові люди пісню страшенно люблять. «Родина, родина – ти вся Україна!» – якось проспівав сановитий діяч кучмівської доби, відтак підморгнув присутнім і додав: «А в родини мусить бути ТАТО!».
Якби хтось в Україні писав сценарій вітчизняного «Хресного батька», я б порадив стартувати з цієї сценки.
Золотий вік українських кланів почався з того моменту, коли прозвучало слово «децентралізація». Тепер найактуальніший політичний тренд: «Слабкий центр – сильні феодали!» Поки в зомбоящику надувають щоки амбітні та реально безсилі «всеукраїнські татусі», на місцях сім’ї та клани беруть повноту влади. Точніше – повноту всього. Ще точніше – забирають під себе все.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про відсутність штабів
Іноді ці клани замасковані під бізнесові фірми, іноді – під політичні партії. Проте найчастіше вони не маскуються і маніфестують себе такими, як є – розгалуженими сім’ями, котрі обсідають родинними задницями певну галузь, інституцію чи установу. Татусі-директори підтягують своїх спочатку до бухгалтерії, потім до кадрів і менеджменту, а з часом вже з кожного кабінету вистромлюються масні фізії ближчих або дальших родичів.
У великих містах, де технократичний фактор вимагає певного рівню фаховості та компетентності, неофеодальне кумівство так-сяк мусить рахуватися з присутністю професіоналів. Скрипить, ненавидить, але терпить. Але у провінції, серед хутірської простоти, новітніх сеньйорів ніц не обмежує.
В дикому захваті клани дориваються до «корит» і теплих місць. І починається нестримний фестиваль «посадової худоби». Й пофіґ, що вулиці потопають у багнюці, що відповідальні посади заповнені довбнями, імітаторами та пройдисвітами. Що будь-яка інтелектуальна або творча ініціатива неминуче впирається в хитру морду «коритника» та його «інтерес». Головне, що не хтось там, а «тільки родина, як зірка єдина» не припиняє смачно жувати, хлебтати оковиту, будувати палацики та набивати кишені грошвою.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про полоза та випадок з Калупаном
А якщо хтось немудрий посягне на цю кланову ідилію, то «родина у прикру годину схилить надію тобі на плече». Трагічна доля Ірини Ноздровської є тому свіжим прикладом.
В момент «ікс» не поможуть ворогові клана ані балакуни, що проповідують за гроші європейські цінності, ані юстиція, ані вуличні борці з чимось там. Тому що одна справа клястися з трибун у вірності ідеалам революції, а інша – боротися з силою, яка вже давно переросла позицію «мафія» і впевнено лізе до позиції «суверен». Й лише одне єдине зупиняє переможну ходу українського феодального клана – інший український феодальний клан, який також лізе до названої позиції й не збирається давати заднього.
Але це вже про політику. З якою і так все зрозуміло.
Comments are closed.