Уявлення про те, що ходити до психолога це забаганка чи щось непристойне, все ще є в нашому суспільстві. Натомість на Заході – це звична справа. Про стереотипи, а також коли й кому варто звернутися до психолога та як обрати свого, розповіла «Репортеру» психолог і психотерапевт Анна Шийчук.
– Аню, звідки взялися упередження щодо психологічної допомоги?
– Це радянський стереотип. У той час, як на Заході психологія активно розвивалася, то в СРСР це була заборонена дисципліна. Потрапити на психологічний факультет можна було лише через серйозні зв’язки і після пильної ідеологічної перевірки. Чому? Психологія розвиває людину, стверджує, що є свобода і право вибору. Це суперечило тогочасній ідеології. Ситуація почала змінюватися в період відлиги – відкривалися факультети у різних ВНЗ, видавалися книги.
На щастя, зараз все значно краще. Люди читають, дізнаються. Особливо помітним є розвиток у великих містах.
Так, сором є. Одразу виникають думки: я що, хворий? Корінь «психо-» ще багатьох лякає. В мене є частина клієнтів, які не розповідають рідним, що ходять на терапію. Ще складніше в селах. З ними працюємо по скайпу. Дуже сумно чути про ті обмеження, з якими вони стикаються. Якщо ти думаєш ще про інші речі, крім картоплі, обговорення сусідів і заробітки – ти вже дивний. А сказати, що ходиш до психолога – трагедія.
– Чи можна говорити про загальний портрет того, хто звертається за допомогою?
– Портрети у кожного терапевта будуть різними. Між нами не може бути конкуренції. Клієнти приходять на особистість терапевта. Ті люди, які ходять до мене, відрізняються від тих, які ходять до мого колеги. І мої ніколи не підуть до нього, а його – до мене.
Якщо спробувати узагальнити, то це люди, зорієнтовані на свій внутрішній світ, які мають потребу говорити про свої переживання і думки.
Часом на терапію приходять, сподіваючись отримати від психолога готові рішення. Але психологія – не про готові рішення. Психологія – це про простір, в якому можна шукати свої шляхи. Відповідно, сюди прийдуть люди, які вже мають певний рівень стійкості та які готові шукати відповіді.
Також це люди в кризі. Складних переживань є багато. Від втрати, змін в житті до нормативних криз. Кожні 7-10 років в житті людини відбувають кризи – перебудовується система цінностей. Найчастіше це пов’язано з одруженням, народженням дітей і т. д.
Можуть звертатися, коли є проблеми на роботі чи у сім’ї. А ще в депресивних станах. Коли приходять і кажуть, що просто погано. Всередині відчуття тривоги, наче щось колотить і людина не може раціонально приймати рішення.
– Як зрозуміти, що час звернутися до психолога?
– Я починаю працювати в точці скарги. Коли є розуміння, що щось не так. Погане внутрішнє відчуття, тривога, гнітючість. Коли мені в моєму житті з собою зле. Коли починає страждати тіло, сім’я, стосунки, робота. Коли рідним зі мною тяжко. Коли немає чіткої відповіді на питання, чи задоволена своїм життям.
– Чому саме психолог? Є ж «народні методи» – побігати, поговорити з друзями, в крайньому випадку посидіти з ними в барі…
– Бо всі ці речі – піти в спортзал, поговорити з подружками, поїсти, зайнятися сексом, купити нову сукню – ситуативні. Про це говорив Фройд. Це сублімація – тему, яка нас хвилює, поміщаємо в справу, яка нам приємна. Це те саме, як таблетки, які знімають симптоми, але не лікують. Так, на певний період стане легше, але нічого не зміниться. Психотерапія дозволяє змінити поведінку, стиль життя.
– Ти вже розповідала, що особистість психотерапевта є надзвичайно важливою. Як обрати свого?
– Варто звертати увагу на такі критерії, як освіта, особистий досвід і особистість. Щодо перших двох, то є Страсбурзька Декларація з Психотерапії. За цим документом є чотири професійні вимоги до терапевта: гуманітарна освіта, навчання терапевтичному методу, супервізія (колега-психолог, з яким говоримо про моїх клієнтів) і особистий досвід (мій особистий психолог). Треба питати про напрям, в якому працює терапевт, і чи має він сертифікат про навчання. Зазвичай, психологи не бояться таких питань і радо дають відповіді.
Щодо особистості, то тут діє метод проб. Можна зайти на сторінку у Facebook, почитати, що пише людина. Можна поговорити по телефону. Можна зустрітися. У багатьох перша зустріч безкоштовна. Це емоційний вибір. Вам має хотітися розповісти щось цій людині.
Ще можна звернути увагу на тему, з якою працює психолог. Наприклад, у мене це стосунки, сім’ї та кризи.
– Як відбувається ціноутворення на такі послуги?
– Вартість терапії повинна бути не більшою за 30 % доходу клієнта. Якщо ця сума більша, то людина починає «напрягатися», якщо менша – то почне говорити про не дуже важливі для неї речі, менш відповідально ставитися до терапії. Це має бути значима, але посильна сума.
Ціни різняться в залежності від міста і рівня доходів. У Франківську це від 200 до 600 гривень за годину, в Києві – від 400.
Терапевти є різні. Можна знайти свого і за ціною. Є ще й молоді консультанти, які лише отримали сертифікати. У них ціни на старті нижчі, але це не означає, що вони працюють погано.
Якщо знайшли свого терапевта, але його ціни для вас зависокі, то можна про це поговорити. В більшості психологів є соціальні ціни. Наприклад, якщо людина буде зі мною про це говорити, то піду їй назустріч. Терапія – це не про гроші, а про стосунки. Але плата має терапевтичну дію також.
– Маємо в країні війну. Як це впливає на людей, які далеко від зони боїв?
– Два роки тому я брала участь у відборі у патрульну поліцію. Ми використовували методику MMPI-2, яка дозволяє діагностувати багато різних показників особистості. Один із них – посттравматичний стресовий розлад і перманентна тривога. Коли опитувальник адаптовували для України, то з’ясувалося, що рівень тривоги, який в Італії вважається посттравматичним, у нас – норма. Це показує, в якому середовищі ми живемо.
Військовий конфлікт йде на невеликій території держави, але це зачіпає всіх. Є величезна кількість військових, які були там і повернулися. Це множиться на кількість сімей. Чоловік-ветеран є частиною сімейної системи, яка зазнала змін. Це вже змінило країну.
Конфлікт додає тривоги навіть далеко від лінії фронту. З іншого боку, є частина людей, які намагаються відмежуватися. Якщо на початку мене вражала кількість загиблих, то зараз, як би сумно не було визнавати, ні. Але, якби мене це вражало чотири роки, то мене б тут зараз не було. Психіка адаптовується, зберігає себе. Певний рівень байдужості – добре.
– Попри цю спробу відмежуватися, війна все одно ж впливає. Як саме і чи потрібно щось з цим робити?
– Це треба прийняти як факт. На це треба робити поправку, коли приймаєш важливі життєві рішення. Не можна робити вигляд, що цього немає і на мене це не впливає. Тому наступні питання, які потрібно собі поставити: як це на мене впливає і як я обходжуся з цією темою, як ставлюся?
Чому маємо в Україні сплеск волонтерського руху? Бо це відповідь на питання, як я до цього ставлюся. Якщо є прямий дотик – чоловік, брат, друг – то як мінімум треба більше дізнатися про те, що відбувається з людиною, яка пройшла фронт, що можна від неї очікувати. Зараз вже є книги, які це висвітлюють. Це про готовність: якщо знаю, що очікувати, не так страшно.
Comments are closed.