Франківський архітектор Андрій Назаренко ще раз написав про дружній до дитини громадський простір та роз’яснив чому саме такий дитячий майданчик потрібен на Міцкевича. Про це він написав на своїй сторінці у мережі Facebook.
Дитячий майданчик
Дитячий майданчик придумав Фрідріх Фребель (1782–1852) — той самий, що придумав дитячі садки. «Діти будуть рослинами, а я їхнім садівником!» — звідти і назва. Але його дитячі майданчики використовувалися тільки для дозвілля на території садків. Громадські ж дитячі майданчики, якими їх знаємо ми, розповсюдились пізніше — на початку XX-го століття, і причиною слугував стрімкий розвиток автотранспорту. До цього природним простором для ігор були звичайні вулиці, які стали небезпечними після приходу автівок. Теодор Рузвельт в одній зі своїх промов сказав:
«Гра — це фундаментальна потреба, тому діти повинні забезпечуватись дитячими майданчиками так само, як школами. Це означає, що вони повинні розповсюджуватися містом в межах пішої доступності кожного хлопчика і кожної дівчинки, тому що діти ще не можуть дозволити собі проїзд».
Перший дитячий майданчик Амстердаму, Альдо ван Ейк, 1947
Необхідність
В середмісті Івано-Франківська маємо подібну ситуацію, але ми пішли далі. Забудова «вільної землі між будинками» та автівки витіснили дітей навіть з внутрішніх подвір’їв. Та на проблему з подвір’ями накладається проблема з громадським простором.
Хвилинка теорії: бувають приватні (присадиба), напівприватні (подвір’я багатоквартирного будинку) і громадські (сквер чи парк) простори і відрізняються вони доступністю. Присадиба доступна тільки для власників, а громадські простори — для всіх. Тобто, для всіх громадян. А громадянином людина стає з моменту народження.
Громадські простори призначені для соціальної активності: поспілкуватись, попити кави, почитати газету, пограти в шахи. Для дітей же способи спілкування дуже обмежені в силу психофізичного розвитку. Вони не можуть теревенити за чашкою кави і не можуть читати газети. Вони спілкуються і пізнають світ через гру. Можна допомогти їм в цьому, забезпечивши їх ігровими елементами і зробивши громадський простір цікавим для дітей, або можна дозволити їм користуватися на свій розсуд тим, що вже є: збирати патички, бігати, малювати крейдою. Загалом, обидва сценарії мають право на життя. Але так само і з дорослими: можна не встановлювати лавиці та не відкривати кав’ярні; натомість просто сидіти на тротуарі.
Чому саме Міцкевича?
Історія з дитячим майданчиком на Міцкевича почалась з конкурсу, організованого Мар’яною Вершиніною в 2014-му році та єдиним прийнятим до розгляду проектом, який і опублікували в інтернеті. Він передбачав влаштування дитячого майданчику на території скверу, між деревами. Публікація була сприйнята дуже неоднозначно, зібрала понад 700 коментарів і зрештою переросла в «Міжнародний архітектурний конкурс Child-friendly public space», підготовка до якого тривала близько півроку [http://www.child-friendly.org/]. Конкурс зібрав 82 проекти з 28 країн світу. Було обрано п’ять локацій міста, в яку включили і площу Міцкевича, але не територію скверу, а прилеглі хідники. Журі з України, Польщі, Австрії, Німеччини, Канади та Чилі присудили премії, які вдалося зібрати з допомогою місцевих бізнесів та меценатів. На цьому конкурс як самодостатня подія закінчився, проекти передалися місту і кожен мав право реалізувати будь-який. Пізніше Мар’яна взялася реалізовувати другу премію, вдесятеро зменшивши обсяг проекту.
Виставка шорт-листа проектів експонувалась в червні 2015-го року на вул. Вітовського
Естетика, етика і історичний контекст
Перша проблема, яка відразу кидається в очі: невідповідність нових форм історичному контексту. Це не дивно, тому що в часи створення майдану Міцкевича дитячі майданчики ще не були поширеною практикою і ця функція справді чужа столітньому майдану — це факт, проти якого безглуздо сперечатись. Але пандуси для людей з інвалідністю також є чужими старим будівлям, наприклад, музеям і, виходячи з питань естетики, найправильніше було б сказати: люди з інвалідністю мають відвідувати спеціальні музеї у спеціально відведеній території. Але так не робить ніхто і зовнішні ліфти на тисячолітніх мурах не викликають обурення, тому що питання етики є фундаментальнішими.
Приклади пандусів з брошури «Easy Access to Historic Buildings»
Тимчасова 17-метрова гірка, влаштована на період реставрації маєтку XVII-го століття
Дитячий майданчик в історичному середовищі Лондону, поблизу оглядового колеса «The London Eye».
Безпека
Друга проблема: безпека. Тут ми не перші. Стаття «Чи можуть дитячі майданчики бути надто безпечними» [http://www.nytimes.com/2011/07/19/s…] випускника Єльського університету, журналіста Джона Терні для «Нью-Йорк Таймс» розповідає нам про дивовижні парадокси, посилаючись на провідних професорів з усього світу.
Наприклад, надміру безпечний дитячий майданчик здається дітям надто нудним. Через природню потребу долати виклики, дитина починає використовувати ігрові елементи не за призначенням: з’їжджати догори дригом або використовувати для лазіння зворотню сторону обладнання. Сценарії дитячої поведінки непередбачувані і саме тому це робить «безпечний дитячий майданчик» непрогнозовано небезпечним. Якщо дитина не зустрічається з ризиком, не долає страхи і не відчуває перемоги — такий дитячий майданчик робить ведмежу послугу. Психологи пояснюють зростання чисельних фобій, як наприклад страху висоти в дорослих саме надміру безпечними дитячими майданчиками. Цю проблему розуміють виробники ігрового обладнання та асоціації, які займаються випуском нормативів, але продовжують створювати надто безпечні майданчики через страх судових позовів від батьків.
Збільшення травматичності ігрового обладнання після посилення норм безпеки зафіксовано в наукових дослідженнях, наприклад: http://eprints.mdx.ac.uk/4990/
Дитячий майданчик музею «Чатемський історичний порт», Кент, Англія. М’яке покриття під гірками і кам’яна бруківка під парапетами для лазіння та балансування.
Але ж навколо бруківка!
На Заході типи покриття дитячих майданчиків нормуються. Це означає, що і гума, і дерев’яна стружка, і асфальт, і бетон можуть слугувати покриттям дитячого майданчика, за умови обмеження висоти ігрових елементів. Для ігор «на землі» бруківка підходить, але для гойдалки чи гірки — ні.
Дитячий майданчик в Калгарі, Канада. Хоч поверхня і всіяна піском, схили і гірки виконано з бетону та каміння. Більше фото: http://calgaryplaygroundreview.com/st-patricks-island-park-playground/
Ігрові ландшафти
Тренд, що швидко набирає обертів — ігрові ландшафти («playscapes», на противагу «playground»), тобто ігрові елементи, інтегровані в міський чи природній ландшафт. Це здебільшого експериментальні простори, які не містять типових ігрових елементів, як гірка чи гойдалка. З цієї точки зору, концепція івано-франківського дружнього до дітей громадського простору ближча до ігрового ландшафту, ніж до дитячого майданчика.
Міський ігровий ландшафт. Схили виконано з бетону.
Ще один інтегрований в міський простір ігровий ландшафт. Елементи для лазіння облицьовано тією ж плиткою, що хідники.
Бетонні лабіринти в міському парку
Недоліки і переваги
Цілком слушний недолік, на який звертають увагу навіть симпатики — надто яскраві кольори. Стереотип про використання яскравих кольорів, що існує в пострадянських країнах, не підтверджується на Заході. З поваги до історичного середовища, ліхтарі для лазіння та гірки могли б виконуватися в іншому кольорі або матеріалі. Натомість, габарити і об’єми елементів підібрано так, що дитячий майданчик майже непомітний безпосередньо зі скверу, тому що висота пагорбів нижча висоти чавунної огорожі, а елементи для лазіння не створюють перешкод для огляду, є прозорими.
Знайдіть дитячий майданчик
Comments are closed.