Кім Чен Ин тролить американського президента, називаючи його божевільним дідуганом. Трамп тролить корейського лідера, називаючи його маленькою людиною-ракетою. Спектакль триває півроку. У ХХ столітті все б давно перейшло у перманентні сутички військових кораблів і стрілянину в демілітаризованій зоні. У ХХІ бої все ще не виходять за межі твіттеру і зомбоящиків. Нова реальність.
Все більше людей бачить цей світ віддзеркаленим іншою реальністю. У Мексиці військові моряки 32 години шукають під завалами школи дівчинку Фріду Софію, бачать її в тепловізорі, навіть говорять з нею. Мільйони користувачів соцмереж слідкують за рятувальною операцією «в реалі». Відтак виявляється, що ніякої дівчинки не було. Що «реал» – не реал. Інші мільйони переконані в існуванні інших «фрід», нажахані неіснуючими монстрами та втішені неіснуючими рятівниками.
Є підозра, що кожний мешканець «прикордоння реальностей» потроху сповзає в шизоїдне болото. Безнадійно самотні люди хваляться тисячами фейсбучних друзів і гарячково підраховують лайки під своїми фоточками і текстами. Але що станеться того дня, коли – не дай Боже – біда постукає в їхні двері? Радше за все «друзі» завалять їм стрічку плаксивими і синюшними емодзі.
Дехто навчився користуватися шизоїдною ситуацією. Декому вдається конвертувати фейсбучну популярність у реальні гроші. Але навіть у «прикордонні» ніхто не скасовував закону рівноваги. Якщо десь прибуває, то в іншому місці меншає. В першу чергу меншає результатів. Адже ті, хто шукав неіснуючу Фріду Софію, могли б за цей час врятувати реальну дитину.
А ще меншає якості. Паралельні реальності завалені дешевим непотребом. Дешевими емоціями, дешевими творіннями і дешевими ідеями. Мудрістю, вичитаною у збірниках афоризмів, і тролячим гумором. Іноді герої Фейсбуку роблять зі своїх постів книжки. Краще б не робили. Те, що на швидкій мінливій стрічці проживає свою зоряну мить доречним приколом, у книжці виглядає як монументалізована щоденність. Як засохле лайно мамонтів.
Звісно, кордон між реальностями відкритий на дві сторони. Звідти до нас прибувають мешканці віртуального світу. Наприклад, концепти, картинки, сінґли та повідомлення, навмисно створені для вірусного розповсюдження. Вони відновлюють рівновагу поміж світами. Вони змінюють наш світ непомітно і кардинально.
Хтось каже, що ці прибульці спотворюють сприйняття нашої реальності. Що вони просвердлюють дірки в цілісності світосприйняття. Що вони оточують нас фільтрами і мембранами мультяшності. Може, й так. Але й до їхньої появи зомбоящик не менш успішно фільтрував нашу реальність, відділяючи «пісні про головне» від «пісень про другорядне». А до того цю роль виконували паперові газети. А до них – священик на амвоні, а ще раніше – шаман на вечірньому сходняку племені.
Пересічна людина не може витримати присутності нефільтрованої реальності. Правда така ж отруйна, як сире м’ясо для шлунків мешканців сучасного міста. Тому ми й живемо у вселенській рятувальній операції, де хтось, схожий на героїв-рятівників, рятує когось, подібного до неіснуючої дівчинки Фріди. І якби ми дізналися про те, що відбувається насправді… Тут уява малює щось, чого не варто вміщувати до газетної колонки.
Зрештою, все це я написав після дружніх докорів одного знайомого, якому критично бракує напутнього слова щодо тих неймовірно актуальних суперечок, що рвуть на німецький хрест фейсбучні компашки. Але тут я не порадник. Адже, при всій моїй соціальній відповідальності, мушу визнати: неможливо врятувати те, чого насправді не існує.
Comments are closed.