Орест Білоус нині приїхав до Івано-Франківська шукати компаньйонів для зимівлі в Малайзії. Він уже роками живе у подорожах і таке життя його цілком влаштовує. Сам їздить – інших возить.
– Оресте, ви маєте якийсь сентимент саме до Івано-Франківська?
– Я взагалі приналежності до жодного місця не відчуваю, бо часто подорожую. Народився у Києві, але десь половину життя провів у Франківську. Нині тут більше відчуваю себе туристом: відвик від міста, людей, не завжди розділяю місцеві цінності. При тому, що мені тут дуже подобається.
– Як почали мандрувати?
– Одна з перших моїх тривалих поїздок за кордон була 10 років тому – до Лондона. Спочатку з британською візою вирішив покататися лоукостом (дешевими авіалініями – Авт.). Тоді про таке мало хто чув. А наступного разу залишився пожити в Лондоні. Працював дистанційно на українські проекти, заробляв близько тисячі доларів на місць і мені цього вистачало. Звідти спочатку злітав до Індії, а потім і в Малайзію. Там і залишився.
Азія – це любов, суміш усього. А Малайзія – це, в першу чергу, країна неймовірного розвитку. Тому я й з Англії поїхав – там усе дуже добре, та якщо хочеш динаміки, то її нема: йди на роботу, заводь сім’ю, народжуй дітей.
– Де живете тепер?
– Уже вісім років поспіль літаю до Малайзії, з них шість там живу. Частину року проводжу в Європі та в індонезійській провінції Папуа, де у нашої організації «Я люблю Азію» є складний соціальний проект, але це окрема велика тема для розмови.
Живу на острові Пенанг. Це – такий собі малазійський Львів. Тут людина платить від 140 доларів за проживання у висотці на території з безкоштовним 4G, спортзалом, двома-трьома басейнами, сауною, територією для барбекю, а за окрему плату ще й садком. Малайзійці дуже люблять комфорт. І все це можна отримати відносно за копійки. У Європі за жодні гроші не отримаєш таких умов, хоча б тому, що там є зима.
– Українець може знайти там роботу?
– Роботу знайти можна в Куала-Лумпурі – на рік-два за контрактом. Це багатонаціональне місто, заповнене експатами. (експат – людина, яка тимчасово чи постійно мешкає в іншій країні). Там деколи малайців і не зустрінеш.
Уже десь 40 людей через нас виїхали туди працювати – на роботу в офісах із зарплатою в дві-три тисячі доларів. Від тисячі – це найменша зарплата, про яку починають говорити. При тому, що ціни трохи вищі за українські. Роботу знайти можна, якщо ти не вчитель української мови – архітектори, інженери, айтішники там ціняться. Головне – знати англійську. Там є й місто величезне, побудоване для ІТ-сфери – Cyberjaya.
– Чому саме Малайзія?
– Дуже комфортна країна. В них 9 чи 11 місце за легкістю ведення бізнесу – обходять навіть деякі європейські держави. За рівнем корупції Малайзія на 50 місці, коли ми – на 153. Тут понад 20 технологічних заводів, серед яких Intel, Western Digital, AMD. Попри це, дві третини території – джунглі, які ніхто не рухає, а старе місто – під захистом ЮНЕСКО. А якщо треба збудувати парк, його набудовують на воді.
Там ліцензію на хостел я отримав за півгодини, при тому, що я – людина з туристичною печаткою – у мене навіть малайзійської візи немає. А під хостелом у мене кафе. Податкова прийшла і питає, як там справи. Кажу, не дуже. То вони погодилися ще рік мене не чіпати: якщо за рік виросту, зроблю ліцензію на кафе. Уявіть тепер малайзійця, який у Франківську хоче отримати ліцензію на хостел…
– Українці в Малайзії тримаються разом?
– Спільноти немає, але на вечори вишиванок нас збирає Таня Загребельна – найкращий консул у світі – вона нам як мама. Я жив у багатьох країнах, але таких консулів не зустрічав. В Англії ситуація була зворотня.
Таня дбає про всіх: якщо якісь проблеми – допоможе, дістане, приїде. Її дуже люблять. У нас на Пенангу в тюрмі сидить українка, яка в цукерках «Рошен» привезла кокаїн. У Малайзії за таке – смертна кара. Її не стратять, дипломатично виміняють. Таня їй книжки друкує та передає. У Малайзії – одні з найкращих в’язниць світу.
– А як із їжею, довго треба звикати?
– Їжа – це окрема історія. Усі світові видання ставлять Малайзію, а особливо Пенанг, на перше місце за їжею. По-перше, населення Малайзії – це малайці, китайці та індуси, і в кожному місті як мінімум по 10 точок кожної культури. Ці три кухні мають по 400 страв – їжа дуже різноманітна. І це лише база. Крім того, на кожному повороті є французи, італійці, чи інші національні кухні, тож їсти можна – що завгодно.
– Кому Азія «не зайде»?
– Не всім там має бути добре. Та не прижитися там могли б хіба ксенофоби чи расисти. За цей час до мене приїжджали кілька сотень друзів, які там залишалися на довше, влаштовувалися на роботу. І може двом із них Малайзія не підійшла. Інші лишаються на рік-два за контрактом. Потім їдуть працювати до Європи.
За рік-два тут можна відвідати усе те, про що в Україні можна лише мріяти. Наприклад, щоб злітати на вихідні на Балі, треба три години часу і 50 доларів у два боки. А в Сінгапур – в кінотеатр і на вечерю за вісім доларів місцевими авіалініями – чудовими, чистими, значно кращими за будь-які інші лоукости.
Люди раз поїдуть на Гоа, а потім кажуть: у них там в Азії… Я в Азії вже вісім років і можу сказати, що нічого про цю частину світу не знаю. Азія – це Індія, Монголія, Китай… Єдине спільне у всій Азії – рис. І то він різних сортів.
