Зо два тижні тому до Івано-Франківська на постійне місце дислокації прибули бійці добровольчого батальйону ОУН. На площі перед ОДА з урочистостями зустрічали зо 30 вояків. Чоловіки з правою рукою на серці голосно співали марш українських націоналістів – «Зародились ми великої години». Саме цю стару пісню добровольці взяли собі за гімн. Створили батальйон влітку 2014 року. Нині він є єдиним добровольчим. Має два вишкільні табори – у Дніпропетровській області й на Прикарпатті. Саме тут два місяці бійці з різних куточків України будуть тренуватися, а потім знову відправляться на фронт. На площі серед військових гарна тендітна дівчина – Катерина Шрам. Після урочистостей побратими віддають їй усі квіти. Катя розпливається у посмішці, червоніє.
Стипендію — на берці
В АТО дівчина відправилася з рідного Павлограду, міста, яке розташоване десь за 100 км від Донецької області. Тоді їй було 18 років.
«Коли все починалося на сході, також трохи було й тут, – пригадує Катя. – Піднімали ті прапори, сепаратисти вигукували свої гасла. Було якось огидно ходити містом. Воно й досі якесь двояке. Не хотілося, аби те, що на Донбасі, дійшло до мене додому, не хотілося втратити свій будинок. Тато також хотів піти воювати, але за станом здоров’я не може».
Катерина розповідає, що на війну пішла зі своїм хлопцем Владиславом. Він на рік старший, дуже її підтримував. Він – стрілець, вона – парамедик. Каже, їхні стосунки добре перевірені війною. Коли все закінчиться, планують побратися.
Катерина з Владиславом – стосунки перевірені війною
«Ми вчилися в одному університеті, – розказує дівчина. – Я на образотворчому мистецтві, а Владислав – на історика. Навчання так і не завершили. Склали літню сесію, за останню стипендію купили собі по парі берців і пішли, навіть, не забравши документів. Ми не могли інакше, бо на той момент було багато друзів, які воювали. Один знайомий загинув».
Краще сиди тут
Катя пройшла медичний вишкіл, а далі, каже, знання закріплювала вже на «нульовці» – у Пісках та Кримському.
«В Пісках ми були недовго, бо нас звідти вивели, – говорить дівчина. – Найдовше була в Кримському. З кожним разом, з кожною моєю ротацією, там ставало гарячіше й гарячіше. Тобто билося прицільніше, частіше».
Побратими в батальйоні ставилися до неї дуже добре, оберігали. Вигадали їй позивний – «Кейт». Хоча, каже, на початках сприймали трохи не серйозно, мовляв, дівчинка, що вона може? «Зараз довела, що корисна, що можу допомогти, – посміхається Катерина. — А на початках було так: «Ну, ти краще тут посиди». Зараз, коли щось відбувається, то беруть з собою, прислухаються».
На лінії, де базувався батальйон, був окремий медичний бліндаж, куди приносили поранених. Там Катя і працювала. Звідти хлопців відправляли у найближчі лікарні.
Волонтер Раїса Шматко (зліва) дуже допомагала оунівцям. Кримське. 2017 рік.
«Страх постійно є, але не тоді, коли тобі приносять пораненого, – говорить дівчина. — Тоді ти точно, на автоматі робиш свою роботу. Боялася за інше…, що хтось там ще, когось ще не забрали, що хтось буде ще. Було таке, що сама виходила туди, де обстрілювали наші позиції й надавала допомогу».
Боялась і за Владислава. Вони жили на різних позиціях, але приходили одне до одного, телефонували. Катя каже, найстрашніше було після обстрілів – вилазила з бліндажу й намагалася зловити повідомлення, що з ним усе добре. Коли чергувала на рації – уважно слухала про позиції, де був наречений.
Рибки над ліжком
За цей час вона познайомилась з неймовірними людьми. Каже, є чимало таких, хто на фронті вже два роки без ротацій. Не йдуть, бо незамінні.
«Вони все там настільки знають, все прораховують! – говорить Катя. – З ними легко. Під час обстрілів сидимо, вони анекдоти розказують, навколо дитячі малюнки, а ми сміємося».
За її словами, дитячих листів від волонтерів особливо чекали. Вішали над ліжком малюнки, рибок з пластиліну.
«Маю лист дитячий, який постійно ношу в паспорті, – показує Катя. — Ми так домовилися, що забираємо ті, які найбільше сподобалися. Мені цей припав до душі. Там восьмирічна дівчинка зверталась до всіх байдужих і небайдужих українців. Сильно».
На фронті, коли була вільна хвилинка, дівчина робила собі якісь замальовки про військовий побут, малювала портрети побратимів. Обіцяє довести ті всі замальовки до пуття й, можливо, зробити виставку.
Бойовий побратим – Бєня. Всюди супроводжував Катю
Багато розказує про чотирилапого брата – ірландського вовкодава Бєню. Він ходив з хлопцями на бойові, чергував з Катею. Привезли його з собою на базу. Катя сміється, що пес проходить з Владиславом та іншими хлопцями реабілітацію та вишкіл. Незабаром до них доєднається і вона. Буде проводити навчання з першої медичної допомоги та чекати наказу їхати назад – на фронт.
Comments are closed.