Ми звикли, що вулиця Вірменська розташована у самісінькому серці Івано-Франківська — там, де «Голуба церква», що раніше була вірменським костелом. Але у XVIII столітті заможні вірменські купці стали масово будувати садиби вздовж Лисецького тракту. У місті було брудно й тісно, а тут — природа, вільний простір, чисте повітря.
Наприкінці століття початок дороги був щільно забудований вірменськими особняками, через що вулицю так і назвали — Вірменською. Хоча нам вона більше відома під іменем Гетьмана Мазепи, пише Репортер.
За чинною тоді конскрипційною системою, всі земельні ділянки мали власний номер. Вулиця належала до другого, Лисецького передмістя (всього їх було чотири), і на її непарному боці містились дві сусідні парцелі — 125 2/4 та 333 2/4. Вигідне місце часто переходило з рук у руки. Кожний новий перепис фіксує нового господаря: 1822 — Лукія Ганкевич, 1870 — Антон Чучава, 1880 — Марія Богданович, 1890 — якийсь А. Теодоровський. Як бачимо, більшість власників мали вірменські прізвища, та й Теодоровський дуже скидається на ополяченого вірменина Теодоровича. Однак на початку ХХ століття національний склад власників нерухомості різко змінився і вулицю впору було б назвати Єврейською. У 1900-му парцелею володів ад’юнкт колії Крауш.
Ділянку на розі теперішніх Мазепи і Січових Стрільців у 1902-му забудував Мойша Пінелес. Через чотири роки будинок відкупив Абрахам Готтфрід. У 1910 році йому також належали сусідні парцелі Крауша, на яких стояли два давніх будиночки. На їхньому місці перед Першою світовою війною Готтфрід звів величезну чотириповерхову кам’яницю, яка нині має подвійну адресу — Мазепи 7 і 9.
Ім’я архітектора нам достеменно не відоме, але за деякими елементами творчої манери можна припустити, що ним був Феліціян Баян. Цей зодчий є автором житлових будинків на Гаркуші, 4 і Шухевичів, 16.
Кам’яниця на Мазепи споруджена у стилі сецесії, має симетричний фасад, по центру якого слабо виражений ризаліт на три вікна. Вікна другого поверху втоплені у нішах, які мають овальне завершення з замками. Простінки у нішах ризаліту підпирають чотири об’ємно-просторові фігури атлантів у повний зріст. Вони виконані на високому мистецькому рівні і дослідник архітектури Жанна Комар припускає, що їхнім творцем може бути відомий львівський скульптор Зігмунд Курчинський.
Це ж скільки треба заробляти, аби придбати шикарну кам’яницю, а за кілька років поруч звести ще одну? На жаль, відповіді нема. Більшість власників елітної нерухомості мали свій бізнес чи високу посаду й регулярно світились у місцевій пресі. Та Абрахам Готтфрід був темною конячкою, «Кур’єр Станиславівський» згадує про нього лише в лютому 1912-го, коли його обрали присяжним суддею Окружного суду. Хоча, якийсь добродій із таким самим прізвищем, але без імені, став героєм містечкового скандалу в березні 1903 року. Пізно вночі, вийшовши з винарні Тувіма, п’яний артилерист Готтфрід затіяв бійку з візником Шехтером та намагався зарубати того палашем. Його затримала поліція та передала військовому патрулю. То 100% не наш герой, адже слабо віриться, щоб капрал-артилерист міг володіти кварталом у центрі Станиславова.
Єдине старе зображення кам’яниці Готтфріда бачимо на фотопоштівці, яка виконана або восени 1916-го, або навесні 1917 року.
Поштівка з колекції Михайла Зінька
Перед радянською націоналізацією кам’яниця мала інших власників і була поділена на дві частини. Лівою, на 9 квартир, володіла пані Гернер, а правою (11 помешкань) — пан Екгаус.
За совітів на першому поверсі діяли дитяча бібліотека №7 та популярне кафе «Атлант». Нині там інші комерційні заклади. Наприкінці 2016-го фасад будинку відреставрували та підсвітили 14 діодними прожекторами.
Фото Ігоря Гудзя
Comments are closed.