Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Якось, приставши на пропозицію заїжджого журналіста-німця, я вирішив скласти йому товариство у відвідинах місцевого Музею визвольних змагань. Щиро кажучи, без його ініціативи я цього б не зробив, бо свої знання у згаданій тематиці вважав достатніми і, що важливіше, такими, які напевно перевершують загальнопросвітницький (чи коли завгодно — чайницький) музейний рівень. Проте під час екскурсії трапився епізод, який змусив мене переглянути свою упередженість.
У розділі, присвяченому пізній УПА, нам було продемонстровано інтер’єр типової криївки. У таких підземних приміщеннях повстанці просиджували тижнями й місяцями, це стало суттєвим складником самого їхнього існування. Тож і запозичену лексему «інтер’єр» можна в цьому випадку піднести до питомого нашого словосполучення «внутрішній світ». Позаяк зовнішній світ був десь нагорі і в ньому на повну хазяйнували вороги, партизанам, а надто ж останнім із них, залишався світ внутрішній, потаємний, захований.
Наш провідник (цього разу не в оунівському значенні, а в музейному) коротко зупинився на справах технологічних: вентиляційні системи, водопостачання, шумо- та теплоізоляція тощо. Зрозуміла річ — далекі від досконалості, часом абияк, нашвидкуруч, від біди змайстровані, вони давали збій і відмовляли. Марко Боєслав, він же Михайло Дяченко, поет і пропаґандист, крайовий референт УПА, занотував у щоденнику, як із настанням чергової весни криївку згори дослівно заливало талими водами. У ті дні він, здається, на довгі тижні лишався в ній сам-один і майже не радив собі з отим — для нього всесвітнім — потопом. На додачу в нього жахливо розболілися зуби. Вони боліли вдень і вночі, і зводили з розуму. І не було поруч нікого, кому б він хоч би вголос на це поскаржився.
Ця на позір цілком негероїчна деталь із болем зубів, що її мимохідь навів наш провідник, сяйнула мені ланцюжком дальших асоціативних зчеплень. Коли слово «герої» стає штампом, ми забуваємо про людське, тим більш про людське фізичне. Й от нагадування: так, їм боліло. Але боліло не тільки від поранень чи на тортурах (героїчний аспект). Вони, як і всі негерої, захворювали і страждали негероїчними виразками шлунку, запаленнями легень, кишківника, ясен. Їх не міг не косити туберкульоз. Я вже мовчу про ангіни, бронхіти, цистити чи, даруйте на слові, дизентерії або звичайні бігунки. Як і про вошей.
Фільм Тараса Химича «Жива» — це, на мій погляд, одна з перших спроб нашого кінематографа нагадати і про цей, внутрішній світ УПА. У старому радянському та пізнішому пострадянському фільмі упівців здебільшого демонізували чи відповідно ідеалізували. У «Живій» їх (чого так бракувало!) врешті олюднено. І при цьому, сказати б, відверто людському вимірі фільм цілком геройський. Він напевно не героїчний, але точно геройський. Зараз я поясню.
Слово «геройський» винятково у стосунку до кіно вживала свідок і до певної міри учасниця тих подій, з якою мені поталанило спілкуватись особисто протягом двох десятиріч. Так трапилося, зокрема, й завдяки нашим з нею близьким родинним зв’язкам. Так от — пані Ірена часом пропонувала мені сходити разом на вечірній сеанс до клубу залізничників, бо вона, мовляв, любить «геройське». При цьому їй ішлося про, за теперішніми мірками, бойовики чи, за ще теперішнішими, «екшени». Найчастіше то був якийсь вестерн — не первинно американський, звісно, а німецько-югославський вторяк, зазвичай із Гойко Мітічем. Але одного разу нам трапилася продукція з народної Польщі. На кіноафішах писалося «Волчье эхо», бо тоді на них узагалі писалося майже завжди російською. В тому фільмі, кольоровому та широкоекранному, досить багато стрілялося, ганялося й билося, тобто геройства було хоч відбавляй, а сам герой, безпрограшний офіцер комуністичної польської армії, не залишав жодних шансів усяким лісовим бандитам, які недвозначно репрезентували «недобитків УПА».
Пані Ірена в захваті, ясна річ, не була — радше навпаки. Поки ми йшли додому, вона справляла враження дещо пригніченої. Й десь тоді виронила фразу, що запам’яталася мені донині: «А наше геройське лишень у мріях». Вона полюбляла висловитися патетично, я вже писав про це. От і того разу вона, як мені здається, додала: «У мріях або у снах».
Добре, що українська має аж два різні слова на один і той самий dream чи Traum.
Тепер я можу сказати, що автори «Живої» нарешті сповнили. І мрію сповнили пані Ірени, і сон її. Можливо, це навіть перший український вестерн — у тому сенсі, що йдеться в ньому таки про West, про карпатський Дикий Захід. Ефектні кадри, гірська автентична натура, динамічний монтаж, природність акторів, багато дії, гонитви, стрілянини, вибухів — і навіть у міру заплакані лиця деяких глядачок по закінченні сеансу. Це кіно? Так, це кіно. Це нарешті кіно. Це не більше, ніж кіно. Але й не менше.
У будь-якому разі тепер і в мене є мрія. Що такого ставатиме більше. Без претензій, без оскарівських заноз, без ідеології й пафосу.
Окремий стиль, бренд і тренд. А може, й культ?
Comments are closed.