Він приїхав із Сирії в Україну у 2008 році – здобувати вищу освіту. За час навчання у виші вивчив українську мову та створив сім’ю з українкою. Та навіть далеко від дому не втратив національної ідентичності. Диляр Таммо – сирійський курд, який уже восьмий рік живе у Франківську – розповів «Репортеру» про життя сирійської спільноти в місті.
«Я закінчив школу в Сирії, і мій двоюрідний брат, який вчився в Україні, розповів, що сюди можна їхати вчитися, – розповідає Диляр дуже доброю українською. – Я подумав і вирішив, що треба їхати».
Україна зустріла його загубленою валізою. Тепер чоловік зі сміхом розповідає, як чотири години в київському аеропорту шукали людину, яка б англійською змогла пояснити, що багаж відправили в іншу країну.
Далі був рік життя в Одесі. Цей період Диляр називає уроком.
«Спочатку було важко. Особливо в гуртожитку. Було холодно, не було води, – розповідає він. – Та вже в Одесі ми зрозуміли, що треба звикати. Піти купити обігрівач, коли батареї погано гріють чи пізно починають працювати, поприбирати самому, якщо сміття на коридорі».
Каже, їхав до України з іншими очікуваннями: «Ще в Сирії мені брат говорив, що Україна буде в ЄС. Не зараз, треба почекати, й вона буде в Європі. Але самі бачите, що виявилося трохи по-іншому».
Після року в Одесі Диляр став студентом ІФНТУНГ і переїхав до Франківська. У виші вивчав буріння свердловин.
«Я не люблю офісну роботу. Сидіти за столом, за комп’ютером, – то не для мене, – каже сирієць. – Хочу на природі руками працювати. Це чоловіча робота».
В університеті чоловік навчався у групі разом з українцями. Каже, саме це дозволило швидко вивчити мову і знайти друзів серед місцевих. А зі своєю майбутньою дружиною Іриною Диляр познайомився, вивчаючи англійську.
«Я навчаюсь в ІФНТУНГ, до іноземців ставлюся нормально, їхні залицяння мені були байдужі, – розповідає Ірина. – З Диляром почали спілкувалися як друзі, а потім усе переросло в щось більше. Подруга моєї мами одружена з курдом. Коли я дізналася, що Диляр теж курд, то вже мала інше уявлення».
На бажання молодих людей одружитися батьки обох відреагували спокійно.
«Не скажу, що відразу все було без проблем, але батьки сказали, що це моє життя, і якщо я впевнена, що це мій вибір, то вони його приймуть, – каже Ірина. – Зараз стосунки чудові. Диляр їздить в село на город, цього року білив стайню».
«Мої батьки теж сказали, що то мій вибір. Лише просили, аби я добре подумав, щоб потім не пожалів, – говорить Диляр. – Я вибрав одружитися й жити тут. І вони мене підтримали».
Шлюб пара брала двічі – і в церкві, і в мечеті. За їхніми словами, звикати до поєднання різних культур та релігій було не тяжко.
«Питання релігії ніколи не було. Бог один, – каже Ірина. – Я йду до церкви, він йде в мечеть. На Пасху він ходить з нами святити кошик, на Рамадан чи Курбан-байрам я йду з ним. Поєднувати дві культури і дві релігії цікавіше. Більше свят».
«У моєму рідному місті Калишли багато християн. Ми всі дружили, – говорить Диляр. – Дітьми дуже чекали на Пасху, бо в нас є традиція, що на свято дітям дарують дуже смачне печиво – паску. Тому мені не було тяжко звикати».
Взагалі Франківськ, за словами сирійця, досить комфортне місто для життя, не залежно від раси чи віросповідання.
«У 2009 році, коли я тільки приїхав, пам’ятаю лише у Франківську було близько тисячі сирійців, а курдів – більше сотні, – згадує Диляр. – Вчилися в ІФНТУНГ і в медуніверситеті. Потім вони закінчили виші та почали роз’їжджатися. Хтось в інші міста, хтось за кордон, а хтось повернувся додому».
За його словами, расизм є всюди. Та якщо не шукати проблем, то не знайдеш.
«Так, були випадки, коли студентів з інших країн питали, що вони тут роблять і чому сюди приїхали. Але зі мною такого не було, – говорить сирієць. – Хіба десь у маршрутці чи ввечері хтось у неадекватному стані може щось кричати. Але жити й працювати в Україні загалом не є проблемою».
Однак за ці кілька років у місті залишилося трохи більше трьох десятків сирійців, а з них курдів, які вважаються в Сирії національною меншиною, – лише десять людей.
«У Сирії вже п’ять років йде війна. Україна закрила своє посольство. Віз не видають, – говорить Диляр. – З тими, хто залишився тут, тримаємо зв’язок. Раз на тиждень зустрічаємося, спілкуємося».
Більшість із тих, хто залишився в Івано-Франківську, створили тут сім’ї, а традиції тримаються навколо мусульманських і національних – як сирійських, так і курдських – свят.
«От нещодавно був Курбан-байрам, то ми зустрічалися в мечеті, що на вулиці Чорновола, – розповідає Диляр. – А в березні ми з дружиною їздили до Дніпра зустрічати наше національне свято Новруз – курдський новий рік. У Дніпрі зараз більше курдів».
У Сирії в Диляра залишилися батьки та сестра. Через війну поїхати до рідних чи їм приїхати в Україну неможливо.
«Не думаю, що повертатися додому для мене тепер варіант, – каже Диляр. – Ми з рідними час від часу обговорюємо новини. Ситуація там важка. Ми сподівалися, що буде краще, але, на жаль, все залишається так, як і п’ять років тому, а то й гірше. Вважаю, що війна в Україні та війна в Сирії – це проблема. Там, де Росія, там проблеми. Я вже собі зробив такий висновок».
Ірина й Диляр кажуть, що поєднувати дві культури і дві релігії цікавіше.
Comments are closed.