Погляд

Юрій Винничук: Епоха депресії і меланхолії

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Останнім часом доволі багато людей почали зізнаватися в тому, що приймають антидепресанти, вони гуртуються в свої кола, обговорюють ліки й самих лікарів.

Депресія тепер визначається як хвороба. Вона часто невидима, бо більшість все ж не вважає за потрібне виставляти свої болячки на загал. Ці люди, на перший погляд, виглядають цілком щасливими, задоволеними усім, що їх оточує, їх супроводжує навіть успіх. І хтось їм може по-доброму заздрити, навіть не підозрюючи, які внутрішні звірі їх терзають, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

Це може бути людина не тільки успішна, але й кохана і закохана, як, наприклад, Вірджинія Вульф. Яка вважала, що вона була дуже щаслива зі своїм чоловіком, але не може далі витримати і пише в передсмертному листі, що «знову чує голоси й не здатна зосередитися». Завершується лист словами: «Не думаю, що в цьому світі був хтось щасливішим за нас».

А потім набирає в кишені плаща каміння і кидається в річку.

При тому всьому, що вона вважала своє подружжя щасливим, Вірджинія завела собі коханку. Мабуть, це й був її антидепресант.

Депресія може проявлятися незбагненною тугою, відчаєм, втомою, розпачем. І у всіх цих випадках людина не бачить для себе ані дверей, ані навіть вікна, куди можна визирнути, вдихнути свіжого повітря і розслабитися.

В попередні віки люди від депресії рятувались, вірячи в Бога. Вона тоді, хоч і мала інші назви, вважалася смертним гріхом.

У Жан-Поля Сартра є роман  «Нудьга» про безглуздя існування, який на початках письменник збирався назвати «Меланхолія». Головний герой розповідає у своєму щоденнику про неприйняття оточуючого світу, ба й власного тіла: «І я сам – повільний, розслаблений, непристойний, перетравлюючи з’їдений обід і прокручуючи похмурі думки, – я теж був зайвим… Я з тугою думав про те, що треба покінчити з життям, щоб знищити бодай одне з цих нікчемних існувань. Але смерть моя теж була б зайвою».

Дехто навіть тішиться, що кількість людей, які знаходять в собі силу признатися в депресії і ліках від неї, зростає. Мовляв, той, хто може признатися в своїй слабкості, вже сильний. Це дивна втіха.

Біля тридцяти років тому я й сам перебував у стані меланхолії, наближеному до депресії, коли, прокидаючись вранці, шкодував, що прокинувся, і хотілося б продовжити сон, розтягнути його якомога довше.

Я відчував себе замкнутим між тут і зараз, різні прикрі обставини тримали мене на місці й не давали вирватися. Відчуття замкнутого простору викликало почуття страху, ба навіть клаустрофобії, я не міг уже перебувати в своєму великому будинку на самоті. Мене просто витягала якась сила до міста, хоч я й не мав жодних потреб виходити з самого ранку. Але я йшов до редакції і там писав те, що міг нормально написати вдома.

Юрій Андрухович: Приєднання до приниження. На річницю

Вечорами я пив вино і мене попускало. Усі страхи, переживання розвіювалися. Я наливався вином і оптимізмом. Мені ставало навіть смішно з себе, що я такий тюхтій і так сильно своїми негараздами переймаюся. Вони ж бо – тьху! – нічого не варті. Ось завтра я з новими силами піду назустріч життю.

Але на ранок все повторювалося. За вікнами сипав сніг, на горіхові каркали ворони. Мені не хотілося вставати. Врешті через силу я вставав, пив каву і, не снідаючи, зривався до міста. «Демон помешкання», за визначенням Шопенгауера, гнав мене з хати.

Август Стрінберґ нарікав, що не має жодної можливості контролювати свої почуття, вони йдуть своїм шляхом і підкорюються лише своїй волі. Почуття беззахисності опановувало його. Щось подібне відчував і я.

На щастя, це тривало недовго, бо моїм антидепресантом виявилася творчість. Я змушував себе сідати за стіл і писати. Писав я ручкою на папері, компа ще не мав, і цей процес писання мене заспокоював. За вікном біліли сніги, а перед моїми очима білів папір, який просився, щоб його побазграти будь-якими думками і образами. І я починав писати без жодного плану й найменшої уяви, що там повинно бути. Я писав і намагався якомога довше не зупинятися. І це мене рятувало.

Тарас Прохасько: Одна мала оповідь на ніч

Поволі я поринав у світ своїх героїв, зливався з ними і шукав у них порятунку. Бувало, що я навіть закохувався в героїню свого роману, й вона починала жити в мені, як реальна істота. Я міг з нею спілкуватися, міг іти з нею поруч, уявляти, як ми тримаємося за руки й гуляємо містом. Містом, яке ще не було запруджене туристами, й повно було безлюдних тихих вуличок і закамарків, де можна було, не соромлячись, обніматися, цілуватися й вигукувати якісь чуттєві слова. І усе це в уяві.

Останнє моє кохання – Юліана з роману «Сестри крові». Дівчина, яка, прагнучи навчатися медицини в Падуанському інверситеті, перевдягнулася за хлопця. Моя любов до неї не дозволила поєднати її з аптекарем, якого вона, в свою чергу, любила. А він її. Але на перепоні їхнього щастя стояв я. Хоча вже давно-предавно жодні депресивні стани мене не навідували. Тепер я думаю написати продовження, але для цього треба її розлюбити.

Я не буду деталізувати причини своїх переживань і меланхолійних станів, бо вони детально описані в «Весняних іграх в осінніх садах» та «Лютеції». Там таки описано і те, як порятуватися від розпачу. Моїм порятунком була не лише творчість. Мені нарешті замало було закохуватися у своїх персонажів, і я став закохуватися в реальних дівчат, з якими зустрічався, кохався, ба навіть знайомився з батьками і цілком поважно обговорював майбутнє весілля.

Мені лише двічі трапилися дівчата, що перебували в стані суцільної депресії. Одна весь час була сумна, а причиною її смутку була втрата нареченого. Він пішов до іншої. Я пробував її вивести з тієї задуми, але зрозумів, що тут мені нема що ловити, і теж злиняв.

Друга депресувала взагалі не знати від чого. Зустрічалися ми недовго, бо її стан мене самого пригнічував. І коли одного разу вона мені сказала, що бридиться цілуватися і займатися сексом, я теж злиняв. Хоча потім вона мені дякувала, що саме я її рятував від депресії. А її обридження виражалося такими словами: «Фу… мокре з мокрим…». Життя їй здавалося в’язким, липким, густим, як варення.

Вона померла, так і не вийшовши заміж і не народивши дітей. Однак життя її не було марним, вона зробила чимало гарних справ.

Відраза чимось схожа на почуття страху, але, на відміну від нього, тісно пов’язана з конкретним об’єктом. В цьому випадку, з будь-яким мужчиною. Один раз вона спробувала з кимось переспати, і це їй не сподобалося. Але ця її сповідь не викликала в мені відрази, а навпаки – бажання переконати її, що може все бути інакше.

Однак я зазнав поразки. Але знайшов рецепт від депресії, за що мені пізніше дякували мої читачі.

Одного разу після презентації підійшла до мене неймовірна красуня і дякувала за «Весняні ігри». Я бачив, що вона хоче мені щось більше розповісти, і я запросив її на каву. Там вона й висповідалася. У неї був хлопець, з яким вони мали ось-ось одружитися, але він її зрадив з колежанкою. Після цього вона замкнулася в собі, нікуди не ходила, сиділа вдома. Їй здавалося, що її світ зруйновано, а другого такого, як втратила, вона вже ніколи не зустріне. Тому вибрала самотність. Колежанки кликали її куди-небудь – вона навідріз відмовлялася. Єдине задоволення, яке собі дозволяла, – книжки. І ось вона читає мій роман і розуміє, що чинить неправильно.

Володимир Єшкілєв: Про ворогів

Бо що треба в таких випадках робити? Не сидіти на місці. Коли кличуть будь-куди – йти. Коли пропонує зустрітися хлопець, який тобі не подобається, якого ти маєш глибоко десь, йти на здибанку. Бо в цього хлопця є друзі, а в тих друзів є інші друзі, і таким чином коло знайомств неймовірно розширюється.

Вона так і зробила – і незабаром зустріла свою долю. За це вона мені й подякувала. Хоча, підозрюю: своїми пошуками нового коханого мусила кількох інших ситуативних обранців занурити в депресію.

Не сидіть вдома, знайдіть щось, що вас захопить, що вас полонить, і розширюйте свої обрії. Бо там – на обрії – вже чекає вас ваша доля.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.