Погляд

Юрій Андрухович: Не до ювілею

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
30-річчя фестивалю «Червона Рута» минуло б, можливо, й зовсім непомітно, якби не Арсеній Яценюк. Я надибав цитати з його допису в новинній стрічці й подумалося: «Ну от. Про найважливішу музичну подію в історії України мені нагадує політик з найнижчим в її історії рейтинґом».

Хоча ні – рейтинґ тут ні до чого. Просто всі ті зусилля, що їх він докладав до керівництва урядом і покращення свого іміджу, непорівняно більші за любов електорату, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.

«І що йому бракує?» – думаєш кожного разу, зіткнувшися з черговим біґ-бордом. Абсолютно європейська зовнішність, чудова освіта, переконливе резюме. Та навіть і в «чеченських бойовиках» устиг побувати, а це ж такий гайп, що українці, ну принаймні західні, мали б дотепер ним пишатися! Але не люблять – і все, хоч кілок на голові теши. Чи не тому, що не вміє пробити на сльозу?

Починає він цілком добре: «30 років тому в моїх рідних Чернівцях відбувся перший фестиваль “Червона рута”. Це був унікальний час і формат». Та й продовжує загалом непогано: «Пам’ятаю, як 1989-го вперше прийшов у свою школу в Чернівцях із жовто-синім прапором. У 9-й клас. Ми, молоді, вже тоді розуміли…» Ну й так далі – нормальний патріотичний допис притомного політика, щоправда, вже з префіксом «екс».

До теми: Юрій Андрухович: Пропонують роботу на фермі

Але у відповідь – справжня атака коментаторів із таким зашкалом роздратування й ненависті, що ховайсь.

Утім теґ «Червона Рута, Многая Літа!» не подобатися не може. Після Яценюка Ґуґл відразу підкидає «Пісенний вибух 1989 року» на Радіо Свобода, і тоді я вже з нічим не порівнюваним почуттям занурююсь у всі ті яскраві історії, спогади причетних, світлини юних учасників і так само юних відвідувачів.

За задумом, «Червона Рута» мала об’єднати професійних співаків та аматорів. Аматорами, на думку радянської влади, були практично всі україномовні (нічого не змінилося, чи не так?), і навіть Володимир Івасюк з його леґендарними гітами для тодішньої системи теж був аматором, або, як вони це називали, «самодіяльним композитором».

До теми: Юрій Андрухович: На дев’ятини

У пам’ять про нього все й почалось. Ідею, хоч і не без опору, підтримав уже на той час напіврозкладений підгнилий комсомол і навіть (хто б ви думали?) партійний секретар товариш Кравчук Л. М. якось там організаційно посприяв (нехай краще співають, ніж мітинґують). Концепцію розробили музиканти й музикознавці, а життя в неї вдихнули найсміливіші з учасників.

Нині, щоправда, пишуть, що саме на чернівецькій «Руті-89» відбулося перше публічне розгортання українського прапора. Тут уся заковика в тому, яке значення вкладати у слово «публічний». Насправді до вересня 1989-го заборонений синьо-жовтий прапор уже цілком леґалізували масові маніфестації не лише по всій Західній Україні. Що, звісно, не применшує мужності акторки Лідії Данильчук, яка саме під час «Рути» розгорнула синьо-жовтий прапор на чернівецькому стадіоні, де на неї негайно накинулася міліція.

Остання, до речі, була місцевою, тобто буковинською. При цьому вона так старанно і рвійно переслідувала будь-які прояви «націоналізму», що повсюдно затримувала дівчат, які масово поз’являлися на публіці в жовтих і блакитних кольорах. Їх силоміць виводили за межі стадіону.

Читайте також: Юрій Андрухович: День Незалежності як шматочок пиріжка

Але «націоналізм» було не спинити. І юний Тарас Курчик, наймолодший з учасників,  хрипко, до мурашок по шкірі щиро запитував словами пісні «Не судіть мене»: «Бог нам дав // українську нашу землю, Щоб її // зараз ми похоронили?»

І тепер, 30 років по тому, думається мені: ну так, «Брати Гадюкіни» й Сестричка Віка, і Підпільник Кіндрат, що «в надійному місці сховав автомат», і «Кому Вниз» зі «Суботовом», і ВВ з «Танцями», не кажучи про 18-річну Марічку Бурмаку та ледь старшого за неї Тараса Чубая – так, це все було й, мабуть, не тільки було – залишилося. Чи принаймні точно спрацювало тоді, в 1989-91 роках, несучи визволення. Як ніс його гімн у виконанні Василя Жданкіна, що – от і ще один! – трагічно пішов назавжди якісь лише пару тижнів тому, не доживши до 30-річчя свого незабутнього виступу.

То що ж ми маємо, як кажуть, у сухому залишку, 30 років по «Червоній Руті», передвісниці незалежності, революції на граніті й обох Майданів? Чи збулися сподівання щодо своєї музики і країни?

Не надто, правда ж?

І що нам лишилося від того квітучого океану українства, музики й молоді? Світлини, спогади, архівні відео, неякісні записи, рефлексії по фейсбуках? Може, вдячність?

А ще безкінечний смуток. Бо невже знову: пісні, танці, музика, віночки, а потім труни і «Пливе кача»? І скільки разів ми ще будемо входити в одну й ту ж річку, намагаючись піснями відбиватися від куль, – відомо лише Тому, хто в ті вересневі дні дивився згори на нас і Чернівці.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.