Люди

Юрій Андрухович: Девід Бові пішов по-англійськи. І по-ангельськи

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Iain 3

Домовмося, по-перше, що не Боуї, а Бові. Латинська літера w в англійській мові позначає звук, який не є повною мірою ні нашим «в», ні «у». Він є чимось середнім між ними. Російська норма вимагає передавати його через «у», тому в росіян Шекспір «Уильям», а Девід – «Боуи». Невідомо чому cowboy російською не «коубой». Тим більше невідомо, чому великий поет англійського романтизму William Wordsworth передається російською як «Уильям Вордсворт» (хоч їхня Вікіпедія допускає й «Уордсуорт»).

Росіяни не надто переймаються транскрипцією латинських літер у кириличні, тому в них у цьому сенсі бардак, якого ми не мусимо наслідувати. Ми обрали строгіший принцип, згідно з яким англійське w – то наше «в». Принаймні на письмі, бо як ми його вимовляємо, то вже інша проблема. Я сказав би навіть, що то особиста проблема кожного з нас. Точніше – наших фонетичних можливостей. У когось це англійське w виходить краще як «в», у когось як «у». Так, як у справжнього англійця, все одно ні в кого з нас не вийде. Але на письмі Шекспір у нас Вільям, Wordsworth у нас Вордсворт, а Девід у нас Бові. Колись ми офіційно запровадимо латиницю, і він буде Bowie. Але поки що домовмося на Бові. І будь ласка, не запитуйте мене, що нам робити з англійським словом show. Почнемо його писати як «шов» – і всі мої шви розлізуться.

У кожному разі show мусить тривати. Попри Девідову смерть, усупереч їй, а правильніше – у цілковитій згоді з нею. Я зарікався від пафосу, але от уже бачу, що накочує і пре. Слова «смерть» я більше не вживатиму. Це воно в усьому винне.

Отже, без пафосу.

Сталося так, що минулого понеділка зранку моя проблема відпала сама собою. Проблема полягала в тому, що я не знав, під яку музику мені протягом дня дописувати заключні сторінки нового тексту. Ця зараза (текст) уже вимучила мене дощенту попередніми днями, і гепі-енд (російською «хэппи-энд») вельми залежав від точно дібраної музики. Близько десятої я дізнався Новину Дня (Тижня? Року? Rock’у? Віку?) – і посунув до компа, тепер абсолютно точно знаючи, яка це буде музика.

Перепрошую, я висловився неохайно, це профанація. Не яка це буде музика – вона ж неймовірно різна. Чия це буде музика – от що я мав би сказати.

Девід Бові допоміг мені з тим текстом. Я свідомий того, що цією фразою виявляю еґоцентризм і дозволяю собі зайве. Але замовчати це було б неправдою. Його музика – з різних альбомів, різних років, десятиліть – вела мене протягом восьми, дев’яти, десяти з гаком годин. Міксування я довірив випадковості, знаючи, що випадковості насправді не буде. Було настільки щемко, що текст мій почав виправлятися, ставати на ноги, красивішати й набирати сенсу. Якщо він усе-таки не вдався, то цур мені й пек.

Звичайно, ті фінальні записи. Ми стежили за їхньою появою, переглядали безліч разів, чекали. Вони вже протягом кількох тижнів готували кожного з нас до чогось, про що ми, слава Богу, не здогадувалися. 8 січня, в день його народження, можна було бачити, як усі подальші треки його останнього альбому по одному з’являються на YouTube.

Від такого прощання забиває подих. Ми ж не знали, що це прощання. Девід Бові пішов по-англійськи. І по-ангельськи. Подарував – і пішов.

Чорт забирай, як же тут урятуватися від пафосу? Як не дати цій щемкості перерости у смуток? У smooth-talk?

Гаразд, я відволікаю себе на спогад. Зовсім недавній, з вересня 2014-го. Ми жили тоді в Берліні, закінчуючи піврічне в ньому перебування. А велетенська і фантастична виставка «David Bowie» у славнозвісних виставкових залах Ґропіус-Бау тривала вже ледь не з квітня, замалим не півроку. До Берліна вона переїхала з Лондона. Я не знаю, де вона сьогодні.

Але тоді ми врешті виконали клятву будь-що-будь на неї вибратися. Та виставка вже двічі мала закриватись, однак її двічі продовжували, бо люд валив і валив, і не було тому валові кінця-краю. Ми вичекали двогодинну чергу і потрапили всередину, разом із тими тисячами, які навмисне стікалися до Берліна з усього – як би це сказати? – Універсуму, з усіма бразильцями та японцями, – щоб урешті усвідомити, хто він такий і чого він так усіх нас до себе тягне. Ми тішилися інтерактивністю, мультимедійністю, всіма тими суперновими технологіями, документальними кадрами, фотками, картинками, кліпами, треками, оригіналами костюмів, капелюхів, плащів, рисунками, декораціями, космічними тілами, крилами, зірками, будь-якими предметами – з усього поставав абсолютний геній, що його ми, виявляється, мимоволі трохи применшували, маючи просто за одного з улюблених великих музикантів.

Усе це відбулося дуже своєчасно. Добре, що він тоді жив і ніхто на світі ще ні про що не здогадувався.

Write A Comment