Газета Люди Фото

Синів багато не буває. Калушани Іван та Мар’яна Кіндюхи взяли шістьох хлопців з дитбудинку

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Іван та Мар’яна Кіндюхи із Калуша давно мріяли про велику родину. Мають своїх трьох дітей і три роки тому з дитячого будинку взяли ще… шістьох хлопців.
Головне – не боятися  

На подвір’ї Кіндюхів багато велосипедів, іграшок. На сходах перед вхідними дверима купа дитячого взуття. Все акуратно й рівно поскладано. У прохолодній просторій кухні Мар’яна Кіндюх щось порається біля плити, а її чоловік Іван сидить за столом з 10-річними Валентином, Костею та Діаною. Перед дітьми відкриті зошити, книжки. На татових плечах повисла чотирирічна Ангелінка. По черзі до кухні заходять 13-річні Іван, Влад та 19-річний Сергій. Це всі діти Кіндюхів, нема хіба ще 16-річного Сашка, бо той на роботі. Всі малі якісь схожі між собою, ледь запам’ятовуєш, хто є хто, пише “Репортер“.

Така велика родина в Кіндюхів з’явилась три роки тому. Тоді вони й вирішили взяти з дитячого будинку дітей, маючи трьох своїх.

Мар’яна розповідає, що в чоловіка завжди була мрія мати десять малюків. Вона все казала, мовляв, на стільки не зважиться, а він й відповідав, що не конче всіх родити, можна взяти з дитбудинку. Жартує, коли народили своїх трьох, то думала чоловік заспокоїться.

Насправді, Кіндюхи часто допомагали інтернатам, їздили туди з допомогою, зокрема, в долинський інтернат, але дітей взяти ніяк не наважувалися.

Впевненості подружжю додало знайомство з родиною переселенців з Донбасу у 2014 році. Двоє дорослих перебралися з окупованих територій з десятьма прийомними дітьми. Їх приймали друзі Кіндюхів. Приїздили в гості, розпитувались, придивлялися.

До теми: Смак Криму. Як живе у Франківську велика родина кримських татар

«Ми давно це виношували, а вони нас просто підштовхнули, – говорить Іван. – Просто казали не боятися. Хоч зразу важко, але діти у сім’ї міняються. Ті, які були, і ті, які стали – велика різниця. Ми зараз це знаємо й бачимо».

Та родина переселенців зараз мешкає в Нікополі. Вони взяли ще двох діток. Більше того, друзі, у яких і жили переселенці, теж взяли дітей з дитбудинку – шістьох рідних братиків та сестричок, а потім ще двох.

Аж сім братів

Кіндюхи кажуть, проблем взяти дітей не було. Почали збирати документи, їздили на спеціальні навчання. З тими документами й дозволами подалися в Долину. Чимало разів їздили, спілкувалися з дітьми. Розказують, що їм одразу в очі впали три рідні братики Іван, Андрій та Валік Дикуни з Городенківщини. Не можуть пояснити. Просто запали в душу, зрозуміли, що їхні і все!

Знайомі подружжя відговорювали, мовляв, нащо вам тих дітей, маєте ж своїх. «Одне діло привести цукерки в дитбудинок, аби совість була чиста, а інше – коли ти її візьмеш, виховаєш, побачиш, як вона росте й міняється, – говорить Мар’яна. – Ясно, що вони не є святими, бо й рідні діти не святі. Але що в наших силах, зробимо – допомогти їм змінитися, допомогти відчути родинне тепло».

До теми: Велика родина

Через деякий час Кіндюхи взяли ще двох братиків Сергія та Костю Товтів. Вони з Рожнятівського району. «Сергію тоді було 17 років, – згадує мама Мар’яна. – В інтернаті нас відговорювали, мовляв, зі старшими тяжко, не дасте собі ради. Не дуже хотіли віддавати. Ми просили. Молодшого хлопчика було шкода. Був такий миленький. Ми ризикнули».

Сьогодні Сергію 19 років. Він студент Івано-Франківського коледжу фізичного виховання. Хоч вже не під опікою Кіндюхів, але на вихідних постійно приїздить до них. Поки розмовляємо, Сергій на вулиці возиться біля машини.

До теми: Сім’я атовця з Франківська намріяла двох дітей, хоч лікарі казали – ніколи

Ще через деякий час подружжя взяли й Сашу Чігура. Йому зараз 16 років. Закінчив перший курс Калуського училища за спеціальністю «Готельно-ресторанна справа». Зараз на практиці в одному з кафе. Всі його одногрупники поїхали в Одесу на практику, а він вирішив побути ще біля батьків. Сашко в дитбудинку жив з двох рочків. Родом він з Долинського району.

Всі діти позбавлені батьківського піклування – через зловживання алкоголем біологічних батьків. Дикуни, наприклад, в інтернаті жили п’ять років, а брати Товти – шість.

«Коли взяли прийомних синів, нашому Владу було десять, Діані – сім, а маленькій Ангеліні – рік, – розповідають батьки, – Влад все казав, що хоче брата, аби був йому другом, аби разом гралися, до школи ходили. Донька хотіла сестричок, але вийшло, що має аж сім братів».

Мале чортеня й пекельний період

Розказують, що між рідними й прийомними дітьми ніколи не було ревності. Хоча зізнаються – було тяжко на початках і вдома, і в школі. Вчителька телефонувала, плакала, що вони уроки зривають, те недобре, те. Перший рік була катастрофа. Наступний – вже легше, потім ще краще, кажуть батьки.

Всі діти ходять у школу № 9, що неподалік від дому. Всі непогано вчаться. Заставляють до науки, сидять з кожним. От, зараз хоч канікули, але будуть читати, писати, аби тримати малих в тонусі.

Згадують, які були проблеми з малим Андрійком. У вісім років хлопчик лише пішов у перший клас. З дитиною взагалі не зай­малися, і в новій школі не справлялися, навіть казали забрати зі школи, бо толку не буде.

«Я з ним сиділа день у день і всіх переконувала, що толк буде, – твердо та впевнено говорить прийомна мама. – Якщо він не вмів прочитати разом «М» та «А», то за півроку наздогнав свій клас. Зараз він третьокласник. Так, тяжко, бо дуже розсіяний, але, наприклад, вірші на 11 балів розказує. Пам’ять має добру. Вчора Іван навчив його англійський текст. Діана наша здала на 9, то хлопці кажуть, що Андрій точно на 10 здасть».

Тато Іван згадує, що найтяжчим був Валік – молодший з братів Дикунів.

«Був справжнім чортеням. Перші чотири місяці були пекельні. Зараз – Валік, тьху-тьху, аби не перехвалити – золота дитина. Але спершу ми навіть думали, чи помилку не зробили, що взяли дітей. Щодня в стресі що ми, що вчителі. Але знайшли підхід, і він один з найкращих. Контролює молодших братів. За кожним дивиться. Мислить, як дорослий».

«Зараз йому згадую, а він встидається, каже: «Ай, навіть, не згадуй мені того, бо тоді я був інший», – сміється мама Мар’яна.

Кіндюхи розказують, що всі діти мають обов’язки, по двоє чергують на кухні. Хтось один зі старших миє посуд, а один з молодших – підмітає. Прибирають в себе в кімнаті, на вулиці.

«Кожен з них щось хоче робити, – каже мама. – Кожен хоче, аби по імені назвати і дати якесь завдання. «О, тато мені сказав позамітати». «О, ти зробив, молодець». Він тому тішиться, бо зробив щось корисне, бо він потрібен вдома. Так, зараз вже легше, бо ми все знаємо. Коли їх взяли, два роки отак тупо сиділи і говорили, вчили, пояснювали, роз’яснювали, приклади наводили. День у день одне й те саме».

«Перші три дні, – згадує тато, – доходило до сміху. Кажу: «Ваня, постав чайник». Він і поставив, без води. «Набери води й постав». Набрав, поставив. «Ваня, чого чайник не кипить?». «Та бо ти не казав його включити». Їм треба було все роз’яснювати».

А як завтра не буде?

До дитячого гамору біля обій­стя Кіндюхів сусіди звикли. Сміються, що минулого року діти на місяць поїхали в літній табір, то сусідка навпроти аж захвилювалась, чого так тихо. «Коли вернулися, знову шум, то каже: «Йой, аж полегшало, бо така тишина була, ніби світ вимер», – сміється Мар’яна. – А в нас тут батут, футбол, на скейті, на роверах катаються. Постійно рух».

Зараз теж чекають на путівки, теж десь поїдуть. Батьки розповідають, що перший рік, як їх взяли, теж була можливість поїхати в табір, але діти ледь не на колінах просили, щоб не поїхати. «Боялися, що ми їх відвеземо і не вернемося по них, як їхні батьки, – каже тато Іван. – Ні на крок не відходили. Як десь їхали по справах, а вони: «Де ви їдете? А коли приїдете, а ви приїдете?».

Звісно, кажуть, є проблеми, бо ж хлопці. Хочуть йти гуляти, не хочуть повертатися о 21.30, хочуть пізніше. Куріння, десь випити. Є таке, але справляються. Найгірше покарання для них зараз – не пустити гуляти та заборона користуватися телефонами. Були проблеми з крадіжками, брехнею, але, кажуть, ніби викорінилося.

Побороли й відчуття голоду.

Розказують, що малий Андрій на початках зі школи все, що по дорозі бачив, яблука, виноград – все тягнув додому. Їжа була в сумці, в зошитах. «Печиво на столі все стоїть, – говорить Мар’яна. – Брав і ховав на вулиці в кросівки, а потім на ничку десь їв. Кажу: «Андрій, все є на столі, ніхто в тебе не забере». А він мені: «А як завтра не буде?» Буде, Андрій, я ще куплю».

У родині є правило – щовечора всі сідають у вітальні й кожного питають, як минув день. Таке правило Кіндюхи собі започаткували від самого початку. Кажуть, інколи так засиджуються, що діти самі кажуть, мовляв, досить, завтра рано до школи вставати.

«Вчимо, аби кожен за своїх стояв, – каже тато Іван. – Пояснюю, що ви всі брати і маєте стіною стояти один за одного. Бо в інтернаті це було на виживання – кожен сам за себе, а зараз ми сім’я і неважливо, що різні прізвища».

Влад з Іваном саме збираються на футбол. Хлопці шукають свої спортивні капці серед десятка пар дитячих кедів, кросівок, черевиків. Ледь знайшли свої. Проводжають «Репортер» на зупинку, а самі на ровери й гайда на стадіон.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.

Comments are closed.