Нещодавно франківчанка Вікторія Пюревич-Ігнатюк побувала у Франції – в Парижі. Два дні ходила картинними галереями Лувру. Каже, не передати словами тої величі, тих вражень від побаченого та відчутого. Придивлялась, оцінювала. Уявляла, як позували для цих картин сотні років тому натурники. Бо вона точно знає, як це. натурниці
Життя на краще
Вікторія працює натурницею вже майже два роки. Каже, якось випадково у мережі натрапила на повідомлення від франківського художника Василя Стефанишина. Він писав, що засновує художню студію для малювання з натури й шукає моделей, які б погодилися позувати. Вирішила спробувати.
З посмішкою розповідає, що саме тоді в її житті стався якийсь переломний момент. Просто зрозуміла, що щось треба робити.
«Напевно, кожна жінка хоче бути на картинах, – каже Вікторія. – Але те, що я пішла в студію – поміняло моє життя повністю. На краще».
Нещодавно вона вдруге вийшла заміж. З чоловіком познайомилась саме в художній студії. Він мешкає за кордоном, приїхав до батьків у Франківськ і зайшов у студію помалювати.
«Прийшла, як завжди, на сесію і просто поглядом повернулася в його бік. І щось стрельнуло, – розповідає жінка. – Він певно це відчув, бо аж почервонів. Познайомились, переписувались, почали зустрічатися».
«Схудла? Це вже недобре»
Коли вперше прийшла в студію, пригадує Вікторія, то було ніяково. Хоч там є комфортний куток, де модель може роздягнутися й залишити речі. А працює вона на спеціальній дерев’яній сцені з двома сходинками…
«А ніяково було більше перед жінками, ніж перед чоловіками, – сміється Вікторія. – Ну, чоловіки, ну дивляться на жінок. І це ж художники. Взяв олівця, приміряв горизонтально, вертикально, рисує. А жінка дивиться: «Ага, там в неї трошки то краще, то трошки гірше». Оцінюють. До речі, за два роки, що працюю, навіть компліментів ніхто не говорив. Усе чисто професійно. Прийшла, помалювали, подякували».
Тоді в анкеті Вікторія одразу вписала, що їй далеко не 20 років, що мати двох дітей, як каже, сама видала усі свої недоліки – розтяжки, живіт і все решта.
«Відповіли, що це добре. Якраз такого й треба, – пригадує натурниця. – Художникам не важливі ідеальні параметри, навпаки. Якось після поїздки за кордон прийшла й кажу, що трохи схудла. А вони мені: «О, це вже недобре».
Розказує про перше правило – до натурниці не можна торкатися. «Якось малюють. Підійшов художник і каже, аби зігнула ногу так і так, аби була така й така лінія, – розповідає жінка. – Не можу зрозуміти, кажу, аби взяв і поставив ногу як треба. Ні – не можна».
Без дозволу Вікторії її не мають права фотографувати, ще питають, чи можна виставляти картину з нею.
Працювати з художниками їй комфортно. «Ніхто не говорить – ти товста. Ніхто не бачить недоліків. Нема недоліків, – говорить натурниця. – Стоїш і відчуваєш себе жінкою, богинею. Все природне – все прекрасне. Дуже це подобається, а ще люди, які це цінують. Хоча, звісно, художник намалює лінію, як йому треба».
Кров продається безкоштовно
За словами Вікторії, натурників у місті не так багато і молоді художники не мають можливості малювати з натури. Але, каже, є й чоловіки та жінки натурники, які просто приходять у своє задоволення, бо на цьому не заробиш. У студії, де працює Вікторія, година позування вартує 100 гривень. І то працює лише по четвергах.
«Ця робота більше для душі, – говорить жінка. – І кожного разу в мене після художніх сесій таке відчуття, що я народилася не в тій країні і не в тому столітті. Мала бути десь там, в Італії. Десь там мене мали малювати».
У студії працює переважно дві години. Є різні сесії по 30 хвилин. Натурниця може стояти, лежати, сидіти у різних позах. Майже непорушно. Каже, спершу було незвично й важко.
«Лежиш – шия затекла, але не дуже можеш поворухнутися, бо виставили світло. Якщо трошки зрушився – міняються тіні, все міняється, – пояснює Вікторія. – Художник злиться, кидає тим пензликом, бо вже йому не той малюнок. Але в мене такого не було. Я можу анекдоти розказувати, але є такі хвилини, такі пози, що тишина ідеальна. Муха не пролетить. Я й сама якось стараюся не дихати».
Найдовше Вікторія позувала понад шість годин з трьома невеликими перервами.
«Але особливо важко було лише один єдиний раз, – пригадує жінка. – Якось зранку здала кров, а тут у студії домовлено за сесію. Не скажу, що втрачала свідомість, але було дуже тяжко».
Донором крові Вікторія теж є вже два роки. Також побачила в інтернеті, що є потреба, і тепер здає – раз у три місяці. Спершу здавала просто так, а зараз – для людей, які приходять купувати кров. «Якщо купити, то дуже дорого обходиться, а я здаю для тої людини безкоштовно, – каже Вікторія. – Приходжу в центр переливання, як там є люди, то питаю – чи вони здати кров, чи купити».
На прощання говорить, що в ці останні два роки, нарешті, почала жити, мовляв, діти дорослі, тож мама має час для себе.
«Те, що пішла малюватися, – повністю переломний момент мого життя. Це був такий перший крок. Другий – подала на розлучення. Тепер все з чистого листка – малюємо нове».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Comments are closed.