Слідами старого Станиславова. Вулиця Монюшка

Якби не підпис, було б важко зрозуміти, що на поштівці – Станиславів. Сказати, що вона рідкісна, це не сказати нічого!

Видавці листівок надавали перевагу центральним районам міста, а периферію фотографи відвідували вкрай рідко. На початку ХХ століття вулиця Монюшки була далекою околицею – десь як нині Позитрон. Тепер вулиця Озаркевича вважається ледь не центром Івано-Франківська, пише “Репортер”.

Завдяки старим газетам можна простежити момент її зародження. У «Кур’єрі Станиславівському» за 15 листопада 1896 року один мешканець скаржиться на те, що «вуличка між домами № 57 і 59 по Голуховського (Чорновола – Авт.), має ширину 1,5 м, найбільше – два, що неприпустимо. На початку її утворилась багнюка, бо мешканці згаданих домів викидають туди сміття, виливають помиї». Обурений городянин просить міську владу висипати 3-4 вози гравію, «як на сусідній вулиці Матейки», і вжити заходів щодо тих, хто засмічує вулицю.

Читайте Слідами старого Станиславова. Будинок Натана Бораля

Цікаво, що отой прохід між будинками навіть не мав статусу вулиці. Офіційно вона «народилась» у травні наступного року, коли магістрат дав дозвіл панам Лебенсарту і Сусману прокласти на своїх ґрунтах нову вулицю, яка сполучатиме Голуховського з міською дорогою до казарм крайової оборони між вулицями Білінського (Сахарова) і Матейка. Нова вулиця повинна була мати 14 м ширини, підприємці мусили впорядкувати її власним коштом, після чого вона переходила у власність ґміни.

Читайте Слідами старого Станиславова. Будинок Юзефа Єгермана

Ім’я вулиця отримала рішенням міськради від 25 травня 1899 року. Її назвали на честь відомого композитора Станіслава Монюшка (1819-1872). Він вважається творцем національної польської опери, його «Галька» та «Страшний двір» і сьогодні мають успіх на сцені. У міжвоєнний період ім’я композитора носив станиславівський міський театр.

Зрозуміло, що після розвалу Австро-Угорщини поляки не стали міняти назву вулиці. Не чіпали Монюшка і за німецької окупації. А ось більшовики композитора зневажили і в 1945 році перейменували вулицю на Івана Франка. Цікаво, що в літературній ієрархії совітів Каменяр йшов одразу за Шевченком, але йому не знайшли нічого кращого, ніж тупик на задвірках. А ось другорядного навіть за радянськими мірками письменника Фурманова увіковічнили у самому центрі (нині – Вагилевича).

Після розвінчання культу особи Сталіна у 1956 році з карти міста зникає вулиця Сталінської Конституції, якій спішно присвоюють ім’я Франка. Натомість, колишня Монюшка стає Павлика Морозова. Цей юний піонер у 12 років доніс комуністам на батька. Того звинуватили у допомозі так званим кулакам. Татуся посадили, а самого Павлика зарізав двоюрідний брат. Радянська пропаганда зробила стукача героєм, по всій країні йому ставили пам’ятники, а у Франківську на честь нього назвали театр ляльок.

З березня 1991-го вулиця називається Євгена Озаркевича (1861-1916) – українського лікаря, громадського діяча. Його головна заслуга полягала у заснуванні на початку ХХ століття «Народної лічниці» – лікарні, де надавали безкоштовну допомогу «всім вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини, без різниці віровизнання й національності».

Незважаючи на свої скромні розміри, вулиця має кілька унікальних особливостей. По перше, всі будинки на ній зведені до Першої світової війни. По-друге, на поштівці добре видно, що непарний бік вулиці забудований однаковими хатинками. Тобто, маємо справу із справжнім мікрорайоном часів бабуні Австрії. Це затишні одноповерхові особняки у стилі класицистичного модерну. Усі вони мають тривіконний ризаліт по центру, фасади щедро прикрашені ліпниною.

На жаль, з усього кварталу «незайманим» лишився тільки будинок № 13, який займає денний стаціонар міської поліклініки. Решта особняків спотворені сучасними добудовами.