Понад 100 років тому кожен поважний галицький пан чи пані мусили вміти танцювати полонез і робити вишукані поклони. Крім того, їм доводилося чітко дотримуватися бального етикету, щоб не зажити слави невігласа.
Аранжер, дрескод, карне
Особливо популярними були бали зразка ХІХ століття. Вони передбачали дрескод – елегантні сукні для жінок та фрак чи смокінг для чоловіків. Керував танцями аранжер, який оголошував послідовність фігур. Бал починали полонезом і закінчували мазуркою. Сучасники згадують також кадриль, лансієр* і вальс з котильйоном. У Галичині котильйоном називали бутоньєрку із стрічок і квітів або ж картонний значок (іноді у формі серця), який дівчина прикріплювала партнерові на лацкан. Це означало запрошення до танцю. Натомість вдячний обранець мав пригостити її солодощами з буфету.
До Першої світової пишні бали проводилися у Народному домі у Львові. Під час карнавалу, який тривав від Йордану до початку Великого посту, вони проходили тричі на тиждень – у вівторок, четвер і суботу. Відвідувачів пропускали за іменними запрошеннями на карнетах з програмою імпрези. Карнет чи карне – маленька книжечка, куди дама записувала імена партнерів і номери танців. Цей аксесуар оздоблювався різними прикрасами і міг багато розповісти про популярність його власниці.
Бали відвідувало вишукане товариство. «Дами і дівиці пишалися в довгих білих сукнях, охолоджуючись вахлярами. Панове обов’язково мусіли бути у фраках, білі рукавиці і циліндр на голові належали до «шику». Обов’язком кавалерів було «обтанцьовувати» усіх пань і протягом ночі зміняти кілька разів ковнірець», – писав музикознавець Євген Цегельський.
Кульмінацією був вибір королеви балу.
Своїх нема – усі чужі
Незаміжня панянка могла йти на бал тільки у супроводі. Переважно кожна дівчина «на віддані» мала свою опікунку, яка складала їй компанію на різних заходах. Це називалося «маткування». Запрошуючи до вальсу, парубок вклонявся їм обом і просив старшу пані дозволу потанцювати з дівчиною. Правила етикету забороняли тричі запрошувати одну партнерку. Таке міг собі дозволити лише її чоловік.
Під час танцю пари поводили себе дуже поважно і здебільшого не розмовляли. «Я була страшенно здивована: як це – тут усі свої, а поводяться зовсім як чужі! Ніхто й пари слів не сказав один до одного. Франко пояснив мені, що у них такий звичай: «Не можна розмовляти за танцями, бо зараз скажуть, що залицяєшся!» – згадувала гостя з Наддніпрянської України Антоніна Трегубова.
Джерело: uk.wikipedia.org
Цікаво, що у Галичині були й спеціальні танцюристи-фордансери, які працювали у престижних ресторанах до початку Другої світової війни. Це були молоді чоловіки з хорошими манерами та умінням танцювати. Вони запрошували до танцю відвідувачок закладу, щоб ті не нудьгували. Дещо рідше зустрічалися фордансерки – вродливі жінки, які складали товариство самотнім чоловікам.
Аби дівчата не стояли
На початку ХХ століття у Станиславові бали проводилися на другому поверсі Міщанського казино на Сапіжинській, 12 (Незалежності) або в залі Єгера на Газовій (Дністровська). Свої бали організовували лікарі, адвокати, інженери, вчителі, журналісти, урядовці та навіть гімназисти.
Наприклад, у Станиславівській державній українській чоловічій гімназії діяв «Батьківський кружок», який складався із восьми батьків і катехита закладу. Він влаштовував розваги для молоді й курси народних танців, які закінчувалися балом за участі дівчат із гімназії «Рідної школи» та учительської семінарії сестер василіанок. Упродовж років одним із найактивніших членів «Батьківського кружка» був парох села Угорники, посол до Варшавського сейму Михайло Ганушевський.
Аби не осоромитись, гімназисти ретельно готувалися до балів. Відомий юрист Семен Демидчук стверджував, що навіть платив за уроки акторам театру.
Під час молодіжних розваг особливо охоче гімназисти виконувала танці з національним колоритом – так звану «відбивану коломийку». Дівчата та юнаки ставали у два ряди один навпроти одного, сам ж танець відбувався між рядами. Запрошену до коломийки дівчину, двічі плеснувши в долоні, міг у її партнера «відбити» інший хлопець.
Організатори забав, об’єднані у «бальний комітет», дбали про те, щоб ніхто не нудьгував, або ж, як тоді говорили, щоб дівчата «не продавали петрушку». Для цього створювалася група «хлопців комітетових» зі спеціальними значками-карточками на ланцюжках, які запрошували панн до танцю. Ці ж юнаки непомітно виводили із забави тих, хто був у нетверезому стані чи негарно поводився.
«Нечувана новість на селі»
У балах брали участь не тільки міщани, а й сільська інтелігенція. Для одних це був спосіб розважитись, для інших благодійництво, а дехто мав і практичний інтерес – знайти партію для одруження.
У повісті О. Михайліва «Лисовичі: хроніка галицького приходства» з гумором описано підготовку до балу: «І в усіх приходствах трьох сусідніх деканатів молоді попадянки шиють чи перешивають довгі – сині, рожеві чи жовті – сукні, хвилюються, мріють-мріють про князенка з казки, про вродливого студента львівського, який пізнає їх на тому балю, в танок пірве, закохається, може навіть і освідчиться… А студенти в містечку й по селах завзято відчищують бензиною, відпрасовують «майже добрі», лиш на рукавах протерті, чорні сюртуки, готуються до майбутнім мужніх атак і любовних здобутків».
Незважаючи на заборони з боку церковної влади**, частими гостями на розважальних заходах були й родини сільських священників. Вони ж влаштовували приватні бали у власних оселях. Як згадував письменник Богдан Лепкий, у парафіяльній резиденції у селі Жуків Бережанського повіту одного разу танцювало аж 40 пар. На таких родинних святах панувала дуже невимушена атмосфера.
Інтелігенція організовувала схожі розваги для селян. Так, 15 лютого 1930 року у селі Гущанки Збаразького повіту місцевий учитель з родиною влаштував маскарад. Цікаво, що з близько 200 учасників маски одягнули тільки 24. Вони ж виконали підготовлений танок. За західними зразками обрали королеву балу. Про незвичність селян до такої форми дозвілля свідчить повідомлення у часописі «Жіноча доля». У замітці «Маскарада в селі Гущанках» говориться, що спочатку в успіх заходу ніхто не вірив, бо «це ж нечувана новість на селі, ну а вкінці «хто ж видав робити із себе блазнів?!».
Авторка: Оксана Дрогобицька, історикиня, ПНУ
*Лансієр (від англ. Lansier – улан) – англійський бальний танець ХІХ століття, популярний на заході України. Виконувався парами (не менше чотирьох) та включав п’ять фігур.
**У розпорядженні Станиславівського єпископського ординаріату від 2 березня 1928 року священникам заборонялося брати участь у балах, оскільки «балі є соблазняючі, а по части з огляду на матеріальний стан духовенства».
