Родина Морозевичів із села Тулова Снятинського району почала ще один рік з надією на повне одужання голови сімейства – 29-річного Олега Морозевича, бійця 24-ї окремої механізованої бригади. В липні минулого року він отримав важкі поранення у зоні АТО. Єдині, хто змушує його не опускати рук, – дружина Леся та двоє маленьких синочків. З терпінням, надією та любов’ю вони намагаються повернути те життя, яке у них було до війни.
Минулої неділі, 17 січня, Олегу Морозевичу виповнилося 29 років. Його телефоном вітали побратими, приходили друзі, рідні. Він говорив з ними, радів, а наступного дня прокинувся і сказав, що не хоче ні з ким говорити, навіть з дружиною та дітьми. Місяць тому він повернувся з Німеччини, де проходив лікування після важкого поранення.
«Німецький лікар попереджав, аби ми готувалися, що в Олега будуть такі зриви без причини, аби менше на них звертали уваги, – каже дружина бійця Леся Морозевич. – В Олега пошкоджений головний мозок, стоїть пластина в голові. Аби відновилися клітини, треба не менше двох років».
До Морозевичів ми втрапили якраз під такий апатичний настрій глави сімейства, тому спілкуємося з Лесею. Ця тендітна молода жінка мужньо трималася, коли чоловік воював, була з ним під час лікування і зараз не відходить ні на крок. Розказує, коли в країні почалися бойові дії, Олег записався добровольцем, але не взяли. Коли прийшла повістка, без вагань подався у військкомат. Рідні відмовляли як могли, але він нікого не слухав.
«Казав, що йде заради нас, заради наших синочків, аби вони жили у мирній країні», – говорить Леся.
Мобілізували Олега 18 серпня 2014 року. Після двох місяців навчань у складі 24 окремої механізованої бригади (ОМБ) як водія-механіка його відправляють у зону АТО. Спершу був Лисичанськ, а потім 29-й блокпост.
У жовтні Олег вперше прийшов у відпуску. Леся одразу побачила, як змінився чоловік. Каже, його менше цікавили вона, діти, бо постійно переживав за своїх хлопців.
«Він якось віддалився від родини, – говорить дружина бійця. – Але я все розуміла. Налаштовувалась, що таким, як до війни, він уже не буде».
До війни Олег був життєрадісним молодим чоловіком, який ніколи не цурався роботи. Їздив на заробітки, на будови, робив ремонти у селі, працював коло хати.
У Морозевичів два синочка. Станіславу пішов сьомий рік, а Владиславу – четвертий.
«Вони страшне за татом, – розказує Леся. – Інколи таке враження, що їм мами не треба. Малі знали, що тато був на війні. Менший ще не дуже розуміє, бо коли Олег пішов воювати, то Владиславу було лише два рочки. Старший усе розуміє, він знає про всі військові справи. Каже, також піде воювати. Він в нас такий патріот, як тато».
З Донбасу Олег телефонував щодня, усе розпитував.
«Розказував про своїх хлопців, про обстріли, що їли, – пригадує жінка. – Все розказував. Болючою темою для нього була загибель найкращого друга, а потім важке поранення іншого. Довго від того відходив. Не раз разом з ним плакала. Він там, а я тут».
Леся говорить, що найтяжче було тоді, коли телефон мовчав. Серце жінки зачуло біду влітку минулого року, коли телефон замовк на кілька днів. Почала шукати його побратимів серед друзів у соцмережах. Нарешті один із них відгукнувся та розказав про обстріли, поранення, аби не переживала – Олег в лікарні і все буде добре.
«Почала в інтернеті шукати всі найближчі лікарні до того 29-го блокпоста, – пригадує Леся Морозевич. – Дзвонила, розпитувала, чи такого не знають. Попала на волонтерку, чоловік якої якраз робив Олегу першу операцію в Сєвєродонецьку. З нею й підтримувала зв’язок. Та казала, що його стан важкий, але стабільний».
Коли Олега перевели у дніпропетровський шпиталь, туди виїхала й Леся разом зі свекрухою та братом Олега. Рідні не відходили від бійця три тижні, поки той був у комі.
Далі був Київ, шпиталь. Жінка каже, що їм дуже пощастило, бо саме в той час були німецькі медики і забирали наших поранених на лікування до себе. Так до Німеччини ще з кількома військовими потрапив і Олег Морозевич. Там йому зробили операцію та поставили пластину у череп. Лише 19 грудня боєць повернувся додому.
Дружина розповідає, що Олег трошки ходить по хаті, підпирається милицею. Ще погано відчуває праву ногу та руку.
Зараз Морозевичі збирають документи, аби подавати на оформлення групи. Також подалися на реабілітацію в Литву, ще обіцяють реабілітацію в Рівному.
А поки Леся сама проводить курс реабілітації для чоловіка вдома. Каже, бачила, як це робили лікарі в Києві, вчилася біля них, як правильно розробляти, масажувати руку, ногу, робити вправи.
«Займаємося по три-чотири рази на день, – розповідає вона. – Рука починає боліти, то припиняємо, а потім знову розминаємо. Олег допомагає здоровішою рукою. Є такі дні, що він нічого не хоче. Ходжу, прошу, всіляко спонукаю його словами, аби боровся заради дітей, що він нам дуже потрібен, я не зможу сама. Він сяде, подумає і поволеньки піде вже щось робити. Інколи сядемо говорити – у нього багато планів, і те хоче зробити, і те, а інколи – повна апатія. Весь цей час мене тримають діти і велика надія, що все стане на свої місця, просто потрібен час. Усе буде добре. Ми все витримаємо».
P. S. Родині Морозевичів потрібна фінансова підтримка. Олег потребує спеціального догляду, спеціальних побутових засобів гігієни без хімії, ліків, які рідні замовляють із США.
Картка ПриватБанку 4149 4978 4443 1793
Морозевич Леся Миколаївна (дружина)
