Газета Люди Фото

Репортаж з табору. Чому роми називають берег Бистриці домом (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Вони кажуть, що ніколи не мерзнуть, а їхні діти ніколи не хворіють. Берег річки вони називають домом, а найбільше цінують сім’ю та документи.
До табору через хащі

У Франківську, на Пасічній, берег Бистриці-Солотвинської вже давно облюбували й заселили закарпатські роми. Чому вони їдуть до нас? Найпопулярніша версія – через конфлікт з місцевим бароном, бо той наче захотів доньку когось із родини. Але це на рівні легенди.

Насправді, оселилися, бо кажуть, що люди тут добріші й допомагають. Більшість ромів живе з того, що жебракують. З роками тягнуть на Прикарпаття й родичів.

Соцпрацівники місцевого Будинку нічного перебування часто навідуються до поселень на Бист­риці, бо там багато дітей. Везуть їм допомогу. Минулого тижня поїхав і «Репортер».

На Пасічній повним ходом йде будова. Не проїхати, бо дорога розбита вантажівками. Паркуємо авто наприкінці асфальту, а далі продираємося до поселення хащами і мокрою стежкою. Трохи грузнемо у болоті. Про те, що майже на місці, вказують купи сміття.

Десь далі видно невеликі халупки. Обвішані клейонкою, тканиною, кавалками дошок, бляхи, старих віконних рам і дверей. У такій стилістиці тут усі сім хат поселення.

У перших двох – нікого. Біля наступної граються троє малюків. Побачили чужих і втекли до хати. Звідти виходить Гіта – чорнява жінка у синьому фартусі поверх довгої спідниці. Кутається у светр, бо надворі вітер. Має гарну зачіску, вищипані та помальо­вані брови, на руках манікюр. Впізнає соц­працівників і запрошує до хати.

Всередині значно просторіше, ніж здавалося з вулиці. Стіни теж застелені чим можна. Більшу частину кімнати займає ліжко. Воно на голій землі. Збоку поскладані обвуглені від диму матраци. Купи одягу. Там, де кухонний куток, більш-менш прибрано. На гачках висять горнята. На полиці – турка для кави. На землі одна на одній поскладані миски.

Тут живуть Гіта з чоловіком, їхні 13 дітей, а ще приїхали старша сестра та батько.

Гіта каже «Ай»

Менші діти обступили матір. Гіта майже не говорить українською і не дуже розуміє. На все відповідає: «Ай». Діти трохи говорять, але не знають української грамоти, бо ходили до угорської школи. Їхня родина із Мукачівсь­кого району. У Франківську живуть десь шість років. Жінка каже, що трьох дітей родила тут. Її старшому сину – 17 років, найменшій доньці – два. Самій Гіті скоро буде 40.

На гаку при вході в очі кидаються дві гітари. То її чоловіка – Робі. Його зараз нема вдома, бо на роботі – десь на будові. Цікаво, що саме з цієї родини ніхто не жебракує. Робі до роботи бере й старшого сина. Гіта теж працює, каже, збирає по смітниках вторсировину і здає.

Здалека стежкою йде худий чоловік у чорній балоновій куртці з хутром на комірі, у чорних джинсах. Несе наперед себе білий мішок. Це Роберт, Робі. Прийшов на обід, а зараз знову має їхати працювати десь на дачу.

«Зайшов трохи металу, та й думаю, принесу додому. Дай Боже здоров’я», – вітається Робі.

Розказує соцпрацівникам, що благодійники пообіцяли купити хату в селі Побережжі, але «селяни циган не хочуть». А тут, у поселенні, їм дозволили жити лише до червня, бо йде розбудова. Каже, певно, вертатимуться на Закарпаття.

То не наш

До гурту чорнявих та смаглявих малюків прибіг світлий русявий хлопчик.

«То не наш», – каже Робі. «Та помітно», – сміються соцпрацівники.

Малого звати Максим. Він теж із ромів – з поселення, що трохи далі від Робі та Гіти. Йдемо з ним берегом, попри річку, до його табору.

З-за кущів вибігає з десяток гавкучих собак. Малий піднімає зі стежки якусь гілку та кричить на псів. Каже, аби ми не боялися, бо то такі собаки, що «покажеш їм патичок і вони втікнуть».

Йдемо добре втоптаною стежкою. Тут значно чистіше, ніж біля попереднього поселення. Десь лежать дитячі машинки, іграшки, велосипед. Від дерева до дерева протягнуті мотузки, на них сушиться кольоровий одяг – теж переважно дитячий.

Біля одної з хат двоє маленьких дівчаток. Щось кричать, коли побачили чужих. Миттю з хати виходить худа молода жінка з килимком і віником – Наталя. Довго мовчки розглядає гостей, а потім запрошує досередини.

Наталю часто можна побачити біля церкви, де жінка жебракує. Соцпрацівники застерігають, мовляв, не дай Боже візьме з собою дітей. «Я знаю це, панночку», – запевняє Наталя.

Каже, в Закарпатті їй нема куди їхати. Мовляв, хату там продали, аби поховати батька, і так лишилися без даху. Тепер її хата тут. Показує на маленьку халупку, де живе з двома дітьми – дев’ятирічним Максимом та чотирирічною Валею.

Ліжко застелене рожевою білизною, на ньому акуратно поскладані м’які іграшки. Підлога застелена килимками. Прикрашають помешкання і штучні вазони.

Буржуйка, що в куті хати, таки добряче нагріває приміщення. Жінка каже, що вони тут не мерзнуть ніколи. Сміється, що якось знімала квартиру в районі аеро­порту, то там її діти мерзли й дуже слабували, а тут – ніколи! Говорить, що тут завжди в теплі та щосуботи купані.

Наталя пробувала влаштувати Максима у школу № 24, але там не взяли, мовляв, буде приносити з поселення різну інфекцію. Жінка дістає з шафи папку, а там зошит з медичною довідкою, яку зробила для сина. Все одно не взяли.

Цікаво, що раз на тиждень до табору приходить вчителька-волонтерка зі «Спільноти Святого Егідія», яка займається з малим. Наука Максиму дається. Сів біля гарячої грубки та показує зошит зі списаними літерами.

На одній каструлі

Крім Наталі, в поселенні живе її мати Лєна, сестри та брати. Каже, мати мала 12 дітей. Двох уже поховали на Чукалівці. У Франківську вони всі мешкають вже років 15.

Лєна – старша худа жінка у червоному светрі. У неї якогось оливкового кольору очі, а з-під хустки виглядає темно-русе волосся, де-не-де з сивиною. Бідкається соцпрацівникам, що недавно від свічки була пожежа і загоріли її та синові документи. Просить допомогти зробити нові.

Наталя каже, її намет теж згорів, але вона встигла врятувати дітей і свої документи. Зараз живе у халупі сестри. «До літа, а потім брат мені збудує, – говорить Наталя. – Сестра зараз у Надвірній. Вона там на квартирі живе. Вона без чоловіка, без дітей і сама хоч куди».

Сім’я Лєни живе з того, що жінки жебракують, а чоловіки підробляють вантажниками.

«Мої брати ще не жонаті і ми живемо на одному місці, на одній каструлі, – пояснює Наталя. – Одному 22, другому – 20, а меншому наступного місяця буде 19 років».

Каже, ще не женяться. Весілля з її сім’ї ніхто ніколи не робив. Каже, на Закарпатті гучно святкують лише багачі.

Свого чоловіка Ігоря Наталя вісім років чекала із тюрми. «Прийшов, посидів чотири місяці, я якраз малим завагітніла, і знову посадили, – розказує жінка. – Мала теж від нього. Він довше місяця на волі й не був. Виходив, крав та йшов далі з Богом. Зараз оженився, живе у Тисмениці. Дітям не помагає. Йому пусто до них».

Валя приходить звідкись з великим куснем гарно запеченого хліба й смачно хрумкає. Наталя сміється, що мала дуже любить хліб. На обід та вечерю у них прий­нято сідати всім разом. Для великої родини готує Наталя. Розказує, що вчора був зелений борщ, гречка…

Окремо від всіх з малям на руках стоїть 19-річна Віра. Вона тут за невістку. Показує своє житло в кінці поселення. Оглядається, чи йде за нами її старша трирічна Сабінка. Каже, народила її в 16 років, то в пологовому з нею сварилися, бо рано родила.

У її хаті також тепло. Нічого зай­вого – буржуйка й велике ліжко. Над ним сушиться дитячий одяг. Тут теж багато рожевого кольору. На вулиці під наметом стоїть дитячий візок, з яким вовтузиться мала Сабіна. У дівчинки на чолі велика червона пляма.

«Це шрам такий від опіку, – розказує Віра. – Їй ще року не було. Поставила дитину спати, а сама пішла по воду для прання. Якось так сталося, що палатка загорілась. Добре, що недалеко був брат чоловіка, забіг, загорнув дитину в куртку та й виніс. Лиш ото вискочив, а палатка і впала».

Віра зізнається, що раніше вагітною жебракувала у місті, а зараз ні, бо чоловік заробляє. Їм цього вистачає.

Проводить до машини. Каже, й так іде з малими до магазину, бо там є гойдалки. Цього року на Великдень піде з дітьми святити паску.

Чому не шукають нормальну роботу? Та без документів не хочуть брати. А в неї нема й не було. Віру мати залишила в пологовому. Потім бабуся забрала на виховання, а коли та померла, то дівча росло біля батькової сестри. А потім, посміхається, «спуталась з чоловіком і вже не сама».

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.