Вулиця Ґолуховського

Далеко не кожна кам’яниця Станиславова мала честь бути підписаною на старих поштівках. Але на листівці, яку підприємець Шраєр видав у Відні в 1915 році, читаємо «Станиславів. Вулиця Ґолуховського. Будинок Вайнґартена».

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Вулиця виникла у XVIII столітті та спочатку називалася Середньою, оскільки лежала між Лисецькою (Мазепи) та Опришівецькою (Коновальця) дорогами. Власне вона й сама була дорогою, яка вела до сусіднього села Радчі. Лише в 1930-х, коли поляки спорудили летовище, вулиця стала тупиковою.

В 1884 році Станиславовом прокотилась перша хвиля вуличних перейменувань. Тоді Середня перетворилась на Ґолуховського. Мався на увазі граф Агенор Ромуальд Ґолуховський (1812-1875). Він тричі був намісником Галичини, причому першим слов’янського походження. Граф активно виступав за відміну панщини, замінив викладання у школах і гімназіях з німецької мови на польську, сприяв заснуванню знаменитої Львівської Політехніки.

Через близькість до центру вулиця вважалась престижною і кам’яниці там будували відповідні. У 1912 році на розі Ґолуховського (Чорновола) і Ґіллера (Гординського) постав монументальний чотириповерховий будинок. Споруда у стилі модерн, прикрашена атлантами, мала два рівноцінних фасади на обидві вулиці. До речі, дата побудови викарбувана над під’їздом з боку Чорновола.

Збудували кам’яницю на замовлення адвоката, доктора права Карла Вайнґартена. На жаль, відомостей про нього обмаль. Вперше про Вайнґартенів почули у 1878 році, коли запрацювала фабрика дріжджів і спирту в Княгинині. Вона належала подружжю Менделя та Бабетти Вайнґартен. Але через 12 років вони розлучилися. Невдовзі Бабетта віддала своє серце (і фабрику) новому обранцеві – Філіпу Ліберману. А що ж покинутий Мендель? Про нього більше не чули. Але вже на початку ХХ століття у Станиславові були доволі відомі троє братів Вайнґартенів – Карл (1883 р.н.), Еміль (1884) та Леон (1888). Якщо врахувати, що Мендель народився не пізніше 1858-го, то він цілком може доводитись батьком усій цій трійці. (Хоча прізвище Вайнґартен було дуже поширеним у Станиславові). Молодші брати пішли в будівельний бізнес, а старший обрав адвокатуру. Напевно, не прогадав, якщо спромігся збудувати такі хороми.

Зрозуміло, що Карл Вайнґартен мешкав там не сам – перший поверх традиційно віддав під крамнички, а квартири на верхніх здавав багатим постояльцям. До речі, колекціонери кажуть, що на поштівці, на балконі другого поверху, стоїть сам Карл із родиною. Не виключено, що він же й замовив поштівку з метою рек­лами. Є легенда, що, коли перші совіти націоналізували будинок, власник кинувся з балкону третього поверху…

На сучасному фото бачимо, що кам’яниця щасливо пережила бурхливе ХХ століття та впевнено дивиться у майбутнє. Тішить око стильний і ненав’язливий дизайн зовнішньої реклами аптеки № 5, яка міститься у наріжній частині першого поверху. Може, до цього зобов’язує поважна історія закладу.

У січні 1938 року в Станиславові відкрилася десята й остання дорадянська аптека, що належала магістру фармації Олександру Вайсу. За тодішньою традицією назви всіх аптек починалися прийменником «під» – «Під зіркою», «Під якорем», «Під срібним орлом» і т. д. Аптека Вайса не була винятком, але називалась «Під матір’ю Божою». Невже Вайс не був євреєм?