З енциклопедії: вілла (з лат. заміський будинок) – це багатий дім і прилегла земля з благоустроєм та озелененням. Будинок на Шевченка, 99 колись підпадав під це визначення.
Він стоїть біля огорожі міського парку, останній за нумерацією на вулиці, дещо збоку від неї. До нього веде асфальтована алея, пише Репортер.
Ділянка, на якій постав будинок, мала конскрипційний номер 329 на Лисецькому передмісті. Уперше якась нерухомість згадується тут при перепису 1890 року, власник – Ян Конарський. На листівці 1905-го вже бачимо збудовану віллу. При перепису 1910 року забудова має адресу Липова, 133, і власницею там зафіксована Меланія Криницька з Литвиновичів. Після війни дальню частину Липової, від вулиці Мрочковського (тепер 100-річчя Червоного Хреста) поляки назвали алеєю Креховецьких уланів. Тоді садиба отримала № 7 на цій алеї.
На наступні 20 років документальних свідчень не найдено. Скористаємось спогадами давньої мешканки вулиці Шевченка, колишнього викладача музучилища Мирослави Радловської, 1925 року народження. Вона пригадує, що у цій віллі в 1920-х жив священик Григорій Литвинович, а потім його син Іван, совітник (радник) консисторії.
Священича родина Литвиновичів доволі відома у Станиславові на межі XIX і XX століть. Григорій Литвинович народився 1862 року в Оришківцях на Тернопіллі. Доктор теології, викладав у Станиславівській учительській семінарії. Затятий москвофіл. Коли російські війська під час Першої світової відступали з Галичини, переховувався в горах. Разом з іншими москвофілами активно судився з «Просвітою» в 1926-29 роках за Народний дім, де тепер обласна бібліотека, і відсудив. Помер у липні 1932-го.
Старший брат Григорія Корнилій у 1900-х служив парохом у Братишеві (Тлумацький район). Теж дотримувався москвофільських поглядів, протидіяв установленню пам’ятника Тарасу Шевченкові 1914 року. Перед початком Першої світової австрійці його затримали й запроторили до табору Талергоф. Там Корнилій і помер від тифу в лютому 1915-го.
Спадкоємці першого власника – Меланія Криницька-Литвинович, а потім Іван Литвинович, очевидно, володіли будинком до середини 1930-х. Надалі вже документи свідчать, що до радянської націоналізації власником вілли є якийсь Ф. Маргошес. У 1939 році весь будинок займала його сім’я. Франківський рабин Мойше Лейб Колесник каже, що то був Фебус Маргошес, який походив з відомої родини станиславівських шкіряних магнатів.
Відомий у місті архітектор-реставратор Зеновій Соколовський так характеризує споруду:
«Двоповерховий, житловий будинок-вілла, з горищем та підвалом. Основним акцентом будинку є прямокутна у плані наріжна вежа, яка на третьому поверсі має «сліпі» круглі вікна і завершується неоготичним високим дахом, який є центром композиції вілли. Набір у плані різних композиційних квадратних та прямокутних об’ємів обумовлює асиметричні форми ламаного даху, покритою дахівкою.
Колись будинок належав одному власникові і становив єдине композиційне ціле. Тепер тут проживають кілька сімей, які створили низку деструктивних прибудов радянського, примітивного типу. Вікна з півциркульним верхнім завершенням, що властиво сецесії, частково втрачені, на їх місцях прорубані сучасні прямокутні пластикові вікна.
Споруда – один із кращих взірців романтичної течії станиславівської сецесії».
Якщо у 1905 році дерева у парку були маленькі, то тепер перед віллою виріс цілий ліс. Може, воно й добре, адже в око не так кидаються жахливі сараї, якими занехаяли «один із кращих взірців романтичної течії».
