Слідами старого Станиславова. Кам’яниця Ґрауера

Будинок із подвійною адресою – Незалежності, 21 / Шашкевича, 2 – стоїть у самісінькому центрі стомет­рівки. Він виглядає досить давнім, хоча насправді є вже третьою спорудою на тому місці, пише Репортер.

На початку ХІХ століття тут був будиночок вірменської родини Торосевичів. Можливо, звідти походив знаменитий Теодор Торосевич (1789-1876) – вчений, фармацевт, бальнеолог, який чимало зусиль доклав для вивчення мінеральних вод Галичини. Його ще називають хресним батьком трускавецької «Нафтусі».

Під час великої пожежі 1868 року будинок горів і був кардинально перебудований. В останній чверті ХІХ століття ним володів доктор права Валерій Шидловський, між іншим, бургомістр Станиславова. Після його смерті у 1896 році будинок придбав підприємець Леон Ґрауер. Це був дуже амбітний ділок, який наприкінці 1904 року оголосив про побудову тут новочасної кам’яниці.

Передбачалося, що вона буде чотириповерховою, з електрикою й ліфтом. Далі сталося те, чого сучасні забудовники навіть у страшному сні не побачать. Мається на увазі нині модна практика, коли оголошується про споруд­ження, скажімо, п’ятиповерхівки, а шурують усі вісім. Ґрауер звів лише три поверхи, ще й без ліфта. Якщо не підвів з електрикою, то його кам’яниця була першим житловим будинком міста, де відмовились від газового освітлення.

Офіційною датою побудови вважається кінець 1905 року, хоча цілковите опорядження споруди закінчено лише у травні 1906-го. Точних даних про архітектора немає, втім у деяких мемуарах називають Яна Кудельського.

Газета «Кур’єр Станіславовський» писала, що першими орендарями стали філія Львівської хіміко-косметичної фабрики Ігнатовича та представництво відомої фірми швейних машин «Зінгер». Скоріше за все, заклад Ігнатовича займав праву частину кам’яниці, оскільки вітрину прикрашав великий напис «Головний склад хімічної фабрики «Тлен»». На пізніших поштівках видно рекламу інших наймачів. Наприклад, певний час над наріжним входом висіла таб­личка «Дрогерія магістра фармації Яна Домбровського». Дрогерія – це щось середнє між аптекою та крамницею побутової хімії. Близько 1910 року її замінив магазин фарфорових виробів «Карлсбадський склад пор­целяни і скла».

Були у будинку й житлові квартири, які містились на другому та третьому поверхах. Звісно, люди там жили не бідні.

Совіти націоналізували цей будинок одним із перших. Згідно з даними інвентаризації, ним тоді володіла Юлія Ґрауер. У кам’яниці було 11 магазинів і сім квартир на 23 кімнати.

Після війни перший поверх зай­няла перукарня, яка пізніше стала салоном краси «Чарівниця». Вона протрималась там до Незалежності, аж поки не почався коловорот із чисельними орендарями. А ось другий і третій поверхи мають стабільного господаря – обласне управління архітектури і містобудування.

Оскільки будинок центровий, то він просто мусить виглядати відповідно. І виглядає! Єдине, трохи псують картинку кілька плям відпалої штукатурки під мідним куполом. Найбільші зміни торкнулися даху, де глиняну черепицю замінила металева. Давно немає декоративної решітки, яка колись проходила по гребеню. Зникли вишукані люкарни, які замінили звичайні пластикові віконця. Також більшість окремих входів до крамниць частково замурували, перетворивши їх на вітрини.

Трохи ріже очі сучасна яскрава реклама, що явно дисонує з архітектурним середовищем. Колись, ще за Австрії, обабіч головного входу вмурували дві вертикальні кам’яні дошки для розміщення торгових вивісок. Сьогодні реклама на будинку висить будь-де, лише не там, де належить.