Їх троє: відомий у місті видавець, пенсіонер-транспортник і відставний борттехнік вертольоту. Вечорами, коли спека дещо вщухає, вони беруть лопати й відра та вирушають на розкопки. Гроші за це їм ніхто не платить, працюють на голому ентузіазмі. «Репортер» приєднався до компанії археологів-аматорів і довідався багато цікавого про рідне місто.
Що приховує фортечний рів
Роль гіда по археологічним місцям Франківська взяв на себе директор видавництва «Лілея-НВ» Василь Іваночко. Спершу веде до Фортечного провулку, де роботи завершили минулого тижня.
Вузенька вуличка, затиснена між старовинним кварталом і муром бастіону, нині нагадує велетенський будмайданчик — кам’яниці у риштуваннях, на землі гори сміття, при чому не лише будівельного. Найцікавіше ховається в кінці провулку, під зеленим парканом. Там археологи протягом кількох тижнів наполегливо вибирали ґрунт.
«Провулок — це не що інше, як колишній рів Станиславівської фортеці, — каже Василь Іваночко. — Тож ми намагалися дійти до його дна. І дійшли!».
Виявляється, фортечна стіна продовжується під землею ще на чотири метри. Одночасно зробили паралельний шурф під будинками. Вони мають цегляні двометрові фундаменти, а далі дно колишнього рову закидане вапняковими брилами з підмурівків фортеці.
«Спочатку в нас була ідея повністю розчистити рів на його історичну глибину, — говорить Іваночко. — Втім, це неможливо зробити, адже будинки тоді просто «з’їдуть» в яму. Крім того, вздовж провулку тягнуться різноманітні комунікації. Їх теж треба кудись переносити».
Що то за комунікації? Під самим верхом йдуть чотири електричні кабелі та один телефонний. Десь у метрі під землею копачі наштовхнулись на вузьку металеву трубу. Усі комунальники розводили руками та в один голос казали: «То не наше». Виявляється, трубу проклали станиславівські газовики ще на початку ХХ століття — нею подавали газ до вуличних ліхтарів.
Нижче, на глибині трохи більше метра, залягає ще одна товстезна труба півметрового діаметру. Це стара австрійська дощова каналізація. Пройшло понад 100 років, а вона й далі працює, зберігаючи фортечний мур від підмивання стічними водами.
Що робити з розкопом? Іваночко пропонує два варіанти:
«Той невеличкий шурф, який ми розкопали, було б добре законсервувати, зробити гідроізоляцію, підсвітити та накрити прозорим склом, аби люди мали уявлення про масштаби старовинних фортифікацій. Сам же провулок можна сміливо понизити на один метр. Цим ми вб’ємо кількох зайців. По-перше, туди виходять багато підвальних приміщень, які зараз спішно переобладнуються під магазинчики. Після зняття шару землі доступ до них значно полегшиться, сходи вниз будуть зайвими, їх демонтують і вони не заважатимуть проходу у вузькому провулку, а бастіонні мури виглядатимуть ще вищими на метр. По-друге, міська влада анонсувала брукування провулку базальтовою косткою, але плитку використовуватимуть сучасну. Між тим, розкопавши ділянку метр на три, ми знайшли з десяток автентичних брукованих плит з піщаника, розміром 22 на 22 см. Якщо зачистять весь провулок, то назбирають багато старовинного бруку, який можна інкрустувати у сучасне мощення».
Свої пропозиції вони озвучили міській владі. Незабаром у провулку розпочнеться мощення, тож побачимо, чи дослідників послухають, чи як уже не раз було, засиплють усе землею.
Потаємний хід чи вентиляція?
На годиннику 17.00 і Василь Іваночко іде до палацу Потоцьких. У минулі роки лівіше від палацової брами зробили унікальну знахідку — відкопали фундаменти фортечної стіни та залишки підземного ходу. Але це був якийсь дивний хід — дуже низький, заледве 90 см. Пересуватись по ньому можна хіба що навколішки. Є відомості, що, коли у 1764 році москалі здобули Станиславів, його власниця Катерина Косаковська потайки втекла з міста до Валахії. Чи не цим ходом вона скористалась? Як кажуть, жити захочеш, ще й не так розчепіришся. А ось історик Зеновій Федунків припускає, що у XVIII столітті тут стояв шпихлір, тобто зерносховище, і лаз може бути частиною вентиляційної системи, аби зерно не пріло.
Восени розкопки припинили, накривши котлован дерев’яною конструкцією. Нещодавно запрацювали знову, зробили шурф на пару метрів ближче до палацової огорожі. Вдача посміхнулась дослідникам — вони наштовхнулись на продовження ходу.
За пару хвилин туди підходить інженер-транспортник на пенсії та краєзнавець за покликанням Роман Діда. Обоє чоловіки лізуть у розкоп. Мене залишили нагорі — комусь треба тягати відра з землею. В ямі кожен має свою роботу: Іваночко орудує штиковою лопатою, а Діда має делікатніші інструменти — шпатель і пензлик, якими очищає стару цегляну кладку.
Незабаром до копачів приєднується чоловік років під 60 у жовтій кепці. Це Сава Сапсай, підполковник запасу, вертольотчик, «афганець». Тепер трійця у повному складі. Робота закипає. Найпростіше завдання нагорі — закинув відро на мотузці, почекав, доки його заповнять, і висипав землю на купу, що за 10 метрів від розкопу. Досить швидко ця монотонність набридає, однак раптом трапляється подія, що додає ентузіазму.
Потрощені артефакти
«Дивіться, ніби монета», — вигукує Василь Іваночко.
На долоні щось мале, кругле, обліплене товстим нашаруванням бруду.
«Напевно, це боратинка», — вирішують хлопці.
Так називали дрібні мідні монети, що чеканились у Речі Посполитій в середині XVII століття та отримали назву від автора грошової реформи Тіта Лівія Боратіні. Особливої цінності ця грошова одиниця не має, на інтернет-аукціонах її можна придбати за 10 грн, але з’являється азарт.
Глибина шурфу — три метри, однак ми тут не перші копачі, бо десь посередині зі стінки траншеї стирчить денце пластикової пляшки. Мабуть, раніше тут стався провал і будівельники засипали яму, що утворилась. Однак на самому дні сучасного сміття немає, втім повно старовинного мотлоху. Найбільше трапляється кераміки: уламки глечиків, люльки, рештки глиняних сковорідок на трьох глиняних ніжках — їх ставили на вогонь та розігрівали їжу.
Серед битих горщиків аристократично виглядає кавалок білої тарілки із простеньким орнаментом. Раніше ще відкопали пічну кахлю з оригінальним візерунком. Але такі знахідки бувають рідко.
Наступна година розкопок приносить ще одну несподіванку. Замість того, аби йти до палацу Потоцьких, хід завертає у бік теперішнього Держказначейства. Схоже, єдиним шурфом тут не обійдеться…
Кількарічні розкопки наштовхнули Василя Іваночка на цікаву ідею:
«Коли австрійці розбирали фортецю, то демонтували те, що було над землею. Фундаменти вони не чіпали — їх просто засипали. Маючи карти станиславівських укріплень можна зробити не уявне, а реальне трасування стародавніх бастіонів. Уявляєте, ви гуляєте містом, а у вас під ногами, під прозорим склом, лежить 350-річна історія Станиславова».
Тепер слово за владою. Все йде до того, що незабаром центр міста стане пішохідним. Тож чому не зробити Франківськ ще цікавішим?
Comments are closed.