Акцент Газета

День добровольця. Три історії бійців з Прикарпаття (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Цього року 14 березня уже втретє відзначають День українського добровольця. Вшановують тих, хто став на захист країни за покликом серця.

Їх ніхто не кликав, не змушував, не обіцяв ні звань, ні грошей. Вони пішли самі, пише Репортер.

Фото: Тарас Грень

Задню не дадуть

Роман Тимків (позивний Швагро) із села Бовшів Галицького району на війну пішов у грудні 2014 року – у складі «Правого сектора». Вже на Миколая він був у Пісках. І тоді ж потрапив під перші обстріли з «градів».

«Пройшов залп чи два, пилюка, нема чим дихати, нічого не видно, на 15 секунд тиша – і починають добивати з мінометів, – згадує Роман. – Кілька днів таких було, що думав – вдруге народився».

Нині він служить в Український доб­ровольчій армії, заступник командира війсь­ково-польової жандармерії. У грудні минулого року отримав від президента Петра Порошенка іменний пістолет.

У добровольці Роман Тимків записався, бо мав досвід служби в аеромобільних військах. Каже, тоді у Франківську «Правий сектор» всюди був на слуху, мовляв, хлопці йшли вперед і напролом, тож вирішив йти з ними.

Зізнається, ще одним моментом стало те, що не був на Майдані. «Мене це сильно ранило, що хлопці були там, а я ні, – говорить Тимків. – Досі соромно».

В кінці березня Швагро знову має їхати на схід. Каже, зараз роботи трохи менше, бо їхні батальйони вивели з передової, залишили тільки тактичні групи.

«Вивели, бо ми ж не узаконені, – говорить Роман. – І нас з кожного боку своя ж влада намагається випхати з фронту. Але коли ми на передовій – працюємо разом з ЗСУ. Ми виходили «на нуль» – вони були біля нас. Разом проводили операції».

Каже, є багато людей, які прийшли з самого початку і досі воюють. Розказує за Івана Горука (Дракулу) з Прикарпаття, який додому майже не їздить. За односельця Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі) – він командир першої штурмової роти Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» (ДУК ПС).

«У нас командування різне, але роботу робимо одну. Зустрічаємося з хлопцями з ДУКу, йдемо щось відпрацьовувати, – говорить Роман. – Зараз у друга Да Вінчі служить мій двоюрідний брат».

Є багато людей, які прийшли з самого початку і досі воюють.

На руках Романа багато татуювань. Показує свіжі, які зробив на сході: група крові, поруч позивний, а зверху – тризуб зі зброї. На другій руці ім’я старшої донечки – Розарія. Їй нині п’ять років. Молодшій, Роксолані – два. Її ім’я теж хоче набити.

Старшій доньці казали, що батько їздить у відрядження. «Раз забираю її з садочка, а вона така: «Тату, а то правда, що ти москалів убиваєш?» – розповідає Тимків. – Не знав, що відповісти. Їй це у садочку інші дівчата сказали. Я кажу, що виганяю їх з нашої землі. «А де наша земля?». Почав пояснювати, розказувати. Діти дуже цікаві. Вони справді наше майбутнє і мають знати історію».

Каже, коли в перші роки приїздив додому і люди бачили, що йде молодий чоловік у формі – в їхніх очах бачив якусь гордість. Зараз цього вже нема.

Та попри все, говорить Роман, добровольці, які досі там, – задню не дадуть. Мовляв, з них усе почалося, довго трималося і протримається до кінця.

Тимків вважає День добровольця святом кожного бійця. Каже, ті, що пішли за повістками, – теж добровольці, бо не шукали, як відкосити.

Ми готові вертатися

39-річний Степан Стасіїв (Штефан) із села Загвіздя, що під Франківськом, пішов добровольцем у травні 2014 року. До червня теж був у складі «Правого сектора». Потім з побратимами з УНСО вийшли з нього і сформували свій підрозділ у структурі ЗСУ – 131 окремий розвідувальний батальйон. Пригадує, працювали в районі Маріуполя, починаючи з Широкиного й до Мар’їнки.

Каже, піти на фронт не було спонтанним рішенням. Запевняє, що вони готувалися ще задовго до Майдану. З 2011 року Штефан належить до УНСО. Військові вишколи для них проводили люди, які пройшли війну в Чечні та Грузії. Тож на Донбасі вони вже більш-менш знали, що треба робити.

З добровольців усе почалося, довго трималося і протримається до кінця.

«Під Волновахою у травні був перший великий бій, де розбили 51 окрему механізовану бригаду, – пригадує Степан. – Ми були там, наш перший вихід. Я тоді вперше побачив наслідки бою і що таке війна. Запам’яталося навіть не те, що побачив тіла загиблих і згорілу техніку. Більше був вражений тим, наскільки ми не були готові до війни».

Степан демобілізувався у серпні 2015 року. Говорить, ще їздив «в гості» на схід, де кілька разів працювали з УДА.

«Воно тягне. Війна така штука, що неможливо її просто так полишити, – вважає Степан. – На війні ви хочете додому, а вдома – хочете туди. Що робити? Я себе знайшов у тому, що й надалі робимо різні військово-патріотичні вишколи для дітей та молоді. Воно теж якось пов’язано з військовою справою. Заодно виходить така свого роду реабілітація».

Розповідає, щороку у липні організовують вишколи на базі «Чоти крилатих» у селі Луквиці Богородчанського району. Також деякі частини запрошують його й побратимів інструкторами. Каже, проводять нав­чання і для 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Допомагають організовувати єдиний військовий стрілецький день.

Більшість його побратимів уже не служить. Каже, хтось подався у бізнес, хтось на заробітки за кордон. «Але рано чи пізно ми вертаємося на війну, – говорить Степан. – Ми просто велика сім’я, яка роз’їхалася по заробітках. Але в будь-якому разі готові вертатися і знову воювати».

За його словами, в їхньому батальйоні УНСО лиш 20 % людей були із Західної України. Десь 30 % – з Донбасу, а решта із Центральної України.

Він спішив жити

Так каже про сина Оксана Даниш. П’ять років тому на війні вона втратила сина. 21-річний Василь Білик був добровольцем батальйону «Айдар». Загинув на Луганщині в ніч на 27 липня 2014 року.

«Він був непростою дитиною, – говорить мати з посмішкою. – Я казала, як циганська дитина. Йшов за сонцем. Нічого не боявся. Міг стати до розмови з чужим чи піти десь. Ніколи не знали, де його знай­демо. Від двох років, як навчився говорити, – завжди шукали».

У військовій справі почувався у своїй тарілці

Також Василю завжди подобалася військова справа. Мама не знає, від кого такий потяг, бо в родині всі вчителі. Вона бібліо­текарка, і Василь виріс у неї на роботі. Дуже багато читав, міг підтримати розмову з будь-ким. Батько – співак. І Василь мав хист до музики, був ді-джеєм.

І на Майдан поїхав у грудні як музикант, каже мама, а потім щось у ньому переламалося і не стало не до музики. Василь записався до самооборони, на Майдані пробув до березня, а потім серед перших записався у навчальний центр і відправився на схід.

«Він змалку був самостійним, сам прий­мав рішення, а мене ставив перед фактом, – розповідає пані Оксана. – Ніколи нічого не приховував, усе казав, як є. У травні 2014 року, під час президентських виборів, побачила сюжет, що на сході захопили російських козачків, які вкрали урни з бюлетенями. Їх затримали наші бійці. Тоді Вася мені подзвонив і сказав: «Мамо, то ми. Я записався у добровольчий батальйон «Айдар».

Востаннє мати бачила Василя у червні, коли він на тиждень приїздив додому. Мав стільки справ і зустрічей, що толком і не встигли побути разом. Єдине – завжди були на телефоні.

«Він нічого не ховав. Якщо інші мами до останнього не знали, де їхні сини, то я знала все, – говорить пані Оксана. – Коли на Металісті були бої… У Василя був позивний Гуцул, він взяв його ще на Майдані. Я все сміялась, який ти гуцул, як гір не бачив? У «Айдарі» троє було з таким псевдо».

Василь загинув від поранення в голову. Мама каже, перший рік його побратими її дуже підтримували, телефонували. Зараз менше, але розуміє – у кожного своє життя.

«Ті, хто був з Василем на Майдані, – завжди приїжджають, – говорить жінка. – Якщо не в річницю, то наступного дня або на день народження. Ми підтримуємо зв’язок. Це мені дуже важливо. Я втратила одну дитину, але здобула десять. Вони діляться зі мною якимись своїми переживаннями, проблемами, просять поради».

Показує спільне фото, де вона з обома рідними синами. Сфотографувалися якраз перед тим, коли Василь їхав на фронт.

«Молодший, йому 12, лиш недавно заговорив зі мною про Василя, що йому не по собі, – каже пані Оксана. – А я цього не помічала, може, теж була не в собі».

Нині Оксана Даниш працює у спілці атовців, допомагає там. Також вона одна із співзасновників обласної спілки родичів загиблих, померлих та безвісти зник­лих в зоні АТО.

Гортає фото у телефоні. «Отут такий хлопчак – дитина. А тут – такий бородатий дядько», – показує фото з Майдану і з війни. Різниця між кадрами – кілька місяців.

Василь Білик (сидить) з айдарівцями. За словами побратимів, у нього завжди було багато ідей.

«Розпитувала його хлопців про те, яким він був там, – говорить жінка. – Не розуміла: адже він був такий непередбачуваний, як йому довірили зброю, як поклалися побратими? А вони робили такі великі очі й говорили усе навпаки, що це була людина, якій могли довіритись, в кого завжди було багато ідей і він ніколи нічого не боявся. Він справді завжди ліз, де небезпечно. І на війну не боявся йти».

Показує фото гарної дівчинки з великими блакитними очима. Це донечка Василя. Їй шість років. Бабуся каже – його копія. «Він усе встиг», – зітхає мати.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.