Війна

«Одеса» не здається: історія атовця, що вижив у луганському аеропорту, але втратив рідних

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Є людські долі, які дивують. А є такі, що просто неможливо повірити. Правда, ми теж повірили не одразу й навіть «пробивали» інформацію в його побратимів. Адже випробування, які випали 36-річному Василю Гончару, добровольцю 80 десантно-штурмової бригади з позивним Одеса, не вкладаються в голові і скоріш нагадують сюжет кіношної трагедії, ніж реальне життя…

 1111

«Не говоріть мені про Росію»

У ФранківськуВасиль Гончар живе з 2002 року. Переїхав із села Березіно Одеської області. Там навчався у школі, а потім в училищі. Далі пішов в армію. Відслужив у Донецьку, в спецназі. Після служби працював трактористом. А потім почав їздити на заробітки до Києва. 10 років працював будівельником. Там і познайомився з майбутньою дружиною. Будувати сімейне життя вони вирішили у Франківську. Одружилися, спершу в сім’ї народилася донька, а згодом і син.

Добровольцем в АТО Василь пішов під час третьої хвилі мобілізації, влітку 2014 року. Каже, сидіти й дивитись, як гинуть хлопці, сил уже не було.

«Нас, добровольців, туди ніхто не посилав. Ми пішли самі — щоб москаль сюди не прийшов і свої закони тут не поставив. Щоб ми не жили в рабстві, — каже чоловік. — А я знаю, що таке Росія. Я там рік у рабстві прожив. Приїхав на роботу, забрали паспорт. Цілий рік — робота, паркан, на сніданок, обід і вечерю — «Мівіна». Не говоріть мені про Росію. Там нема життя».

Василь потрапив у 80 львівську десантно-штурмову бригаду. Два тижні підготовки на Яворівському полігоні, далі — Луганський аеропорт, допомагати підрозділам, які тримали там оборону.

«Зустріли нас серйозними обстрілами. Коли стихло, почали розформовувати, — пригадує він. — Мене відправили в село Новосвітлівка. Два тижні у місцевій школі пробули. Її збудували в 2010 році. Коли ми прийшли, вона була майже зруйнована. Плити з третього поверху падали на перший. Я такого ще не бачив».

Жили у шкільному підвалі. Побоювалися, якщо стіни зверху не витримають і завалять вхід, то не виберуться. Але трималися, скільки могли.Втратили там одного з побратимів.

«Відходили до Луганського аеропорту, думали буде легше. Бо ж там будівля, бункер, танки, — каже чоловік. —Але там нас чекало найгірше».

Дванадцять годин тривав обстріл летовища. «Артилерії в нас не було. Наші гаубиці розбили майже відразу. Напруга неймовірна. Постійно на нервах, нічого зробити не можеш. Що ти зробиш проти танка? Два десятки людей тримали оборону в окопах. Думали, що не виживемо, — розповідає Василь. — Потім дали команду відступати. Командир бригади наказав мені спалити документи наших зв’язківців. Я забігаю в бункер, щоб виконати наказ, а тут влупив танк. Мене вибуховою хвилею відкинуло на кілька метрів, контузило, втратив свідомість».

16

Коли він прийшов до тями, в бункері та аеропорту вже нікого не було. Взяв автомат, 12 пачок патронів, дві гранати та й пішов у бік Лутугінського заводу, куди мала відступати бригада. Як ішов, скільки часу — не пам’ятає.

«На заводі були хлопці, але не мої. Почався обстріл. Кілька годин відстрілювались, а потім почали відступати в село Побєда, де стояв наш глибокий тил», — каже Василь.

У селищі його зустріли побратими з Луганського аеропорту.

«Я був весь чорний. З вух, рота, носа —кров. Говорити не міг. Хлопці, коли мене побачили живого, почали плакати, — пригадує чоловік. — Вони ж бачили, як мене відкинуло в бункері. Думали, що я вже на тому світі. Та я й сам думаю, що вже там був».

 

«Я маю кому кланятись»

Після ротації, вже наприкінці осені, Василь знову повернувся в зону АТО. Тепер їхав розвідником.

«Стояли у Старобільському районі. Перед новим роком подзвонила донька, що дружина в реанімації. Лікар сказав, що їй потрібна заміна серцевого клапану. Комбат відпустив. Я поїхав, — згадує Гончар. — Зібрали гроші, операцію зробили в Польщі. Повернулися додому, жінці було краще, вже встала на ноги. Я вирішив повертатися до хлопців».

Через місяць Василю знову дзвонила заплакана 15-річна дочка: «Сказала, що жінка померла. Поїхав хоронити. Через 10 днів знову повернувся на Схід».

На 41-й день після смерті дружини йому подзвонила сестра. «Дочка порізала вени на обох руках. Врятувати не встигли. Знову поїхав на похорон, знову побув 10 днів. Не міг більше тут. Не розумів, що тут відбувається», —говорить Василь.

В АТО були побратими, виходи в розвідку, чіткі завдання.Поїхали спершу в село Болотне, далі була Луганська ТЕС і Дебальцеве. «До демобілізації залишався місяць, — згадує чоловік. — Я пішов у вихід, повертаюсь — 18 пропущених дзвінків — померла мама. Поховали без мене».

Потім ще одна трагедія — нещасний випадок з 10-річним сином…

Повертатися з війни Василеві було нікуди. Свій 36-й день народження він зустрічав на вокзалі.

«Демобілізувався, поїхав на могилу до мами. Дзвонив до рідних, а нас у сім’їсемеро — ніхто не відповідає, — згадує чоловік. — Брат сказав: «Ти вбивав. Ти мені не брат». Тяжко. Боляче. Через цю війну я втратив усе».

Каже, тоді ледь не збожеволів. Допомогли побратими по службі та друзі.

Нині, щоб мати дах над головою та кошти для життя, Василь працює на двох роботах. Тричі писав запити на отримання фінансової допомоги, тричі міська влада йому відмовляла.

«Добиваються від влади ті, хто ходить до них кланятись. А я маю кому кланятись — матерям загиблих побратимів. Їм теж потрібна допомога, — каже чоловік. — Вся моя реабілітація — це зустрічі нашої спілки «Вільному воля». Коли зустрічаюся з хлопцями, мені стає легше. Бо ж ніхто не знає, як я вночі «воюю», як десь петарда бахне, а я падаю на землю. Нікого то не цікавить».

У листопаді цього року Василь таки отримав ключі від квартири у Франківську. Каже, хоч «обмінювали» землю на квартири, без бюрократичної тяганини не обійшлося.

1

Цього року Василь став героєм волонтерського фотопроекту “Якби не війна…”

Він і нині їздить на Донбас. Тепер як волонтер. Зичить у друга бус, набиває його потрібними на фронті речами та їде.

«Хто там не був, тому не зрозуміти, що там відбувається, і що відчувають хлопці, — каже Василь. —Звідси не зрозуміти, що означає зима там, що таке сидіти взимку в бліндажі».

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.