27 травня у нього закінчувався контракт. Він говорив, що хоче одружитися, створити сім’ю. 18 травня загинув, а 27 ми його поховали, – говорить сестра Дмитра Марія Кіндрат. Вона була його єдиною ріднею.
Дмитро Кіндрат на війні – з 2016-го. У 18 років він підписав контракт і з того часу боронив країну зі зброєю в руках. Загинув 18 травня в селі Яковлівка на Донеччині. Дмитрові було 24, пише Репортер.
Жив армією
Дмитро Кіндрат навчався на електрозварювальника. Та вже на першому курсі зрозумів, що це не його. Перевівся на заочне. Мамі з сестрою сказав, що йде на строкову службу. Але вирішив підписати контракт на три роки. І лише на присязі в Яворові повідомив їм, що їде в зону АТО. Одразу потрапив на Луганський напрямок.
Золоте, Новотошківське, Щастя. Весь час вони тримали Луганський і Донецький напрямок. Він був піхотинцем. Постійно на нулі. Але завжди казав, що в нього все добре, – говорить сестра Марія.
Розповідає, що брат дорожив армією, жив нею, навіть в окопах знаходив час на навчання: писав конспекти, читав, проходив курси, щороку перекваліфіковувався. Показує цілу теку грамот і подяк за зразкову службу.
За час служби Дмитро Кіндрат отримав звання старшого солдата, став заступником командира бойової машини піхоти.
Додому приїжджав рідко. За шість років у відпустці був лише один раз. Та й тоді витримав вдома лише два тижні. Крім того, приїжджав на хрестини племінника та двічі – на похорони: до мами у 2018 році та до бабусі у 2022.
Дуже любив хлопців моїх. Востаннє бачилися в січні на похоронах бабусі. Вже тоді казав, що щось буде, – говорить Марія. – А 24 лютого вранці подзвонив і каже: “Машо, ховай дітей у підвал – війна…” Перед кожною тривогою дзвонив і просив ховати дітей у підвал. Дуже переживав за них.
Щодня писав, дзвонив за кожної нагоди. Але ніколи нічого не розповідав. Емоції не показував. Завжди казав, що все добре.
Він бачив смерть в очі. Але про це не говорив зі мною. Лише про один випадок розповів, коли йшов підміняти своїх хлопців і вони наступили на міну. Трьох побратимів не стало. Він, як командир, сам дзвонив їхнім батькам. Зізнавався, що найгірше – це збирати тіла своїх побратимів, – каже Марія.
На війні познайомився з військовою медикинею Поліною. Вона – з восьмої роти, а він – з сьомої. 7 травня Дмитро їй освідчився. Після Великодня планували одружитись. А 18 травня його вбили. Поліна була вагітна, дитину втратила.
Саме Поліна повідомила Марії, що Дмитра більше нема.
Богу душу – тіло Україні
Увечері 17 травня подзвонив і говорив зі мною як ніколи довго. Розповідав, що мали їхати на Золоте, але їм сказали повернутися, – говорить Марія. – Коли наступного ранку запитала в повідомленні, братику, як в тебе справи, він вже це повідомлення не прочитав і не відписав.
Того ранку в селі Яковлівка у них почалися бої. Дмитро вивів в “зеленку” 20 хлопців, а сам повернувся. В його БМП влучили липучою вибухівкою. Дмитра викинуло. Він загинув від влучання уламка в потилицю. Машина згоріла з усіма речами й документами цілої групи. Дмитрові було 24. Указом президента України від 30 червня Дмитро Кіндрат нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Наступного дня загинули його хлопці, з якими дружив найбільше. Із 36 побратимів вижило лише сім.
О 17:34 до мене подзвонила його дівчина Поліна й почала плакати. Каже, Машо, твій Діма – двохсотий, Діми немає, – говорить Марія. – Я нікому не казала, що він загинув, та ще цілу добу йому писала, дзвонила. Не могла повірити.
Перед тим вже був випадок, коли Маші повідомляли про загибель брата – у квітні. Їй зателефонував колишній побратим Дмитра, з яким вони служили ще в АТО. Сказав Марії, що брат загинув у Київській області.
Я підняла на ноги всіх, кого могла. Дзвонила в частину, до хлопців, яких знала. В Діми був позивний “Кіндер” і таких позивних було декілька, – розповідає Марія. – Виявилося, то був не він. Брат подзвонив. Каже, Машо, я живий. А рівно через місяць його таки не стало.
Тіло Дмитра Марія чекала дев’ять днів. Опізнала брата за патріотичними татуюваннями: написом “Богу душу – тіло Україні”, тризубом і колосками пшениці.
Нам видали тіло. Ми питаємо, чи буде супровід, нам кажуть, вам треба, то ви дзвоніть в поліцію. Я набираю поліцію, кажу, везу героя додому. Тоді поліція дала машину, – каже Марія. – Черніївські волонтери швидко організували хлопців, прапори. Стала колона, і так ми везли Діму.
Поховали Дмитра Кіндрата того ж дня, 27 травня, на цвинтарі у Чернієві.
Не боягуз
Марія Кіндрат до нині спілкується з побратимами брата, його дівчиною та її батьками, які залишилися в окупації на Луганщині.
Побратими розповіли, що того дня ворог на них чекав. Як тільки вони зайшли на ту територію, почався наступ.
Діма з хлопцями взялися облаштовуватися, окопуватися. Але зненацька почалася атака з повітря дронами. Хлопці москаля атакували ВОГами (гранатометами ВОГ-25), осколком поранило в ногу водія-механіка БМП, – розповів Марії побратим Володя. – Коли почався обстріл по позиціях хлопців з артилерії, вони вирішили переїхати на іншу точку. Діма, як досвідчений навідник та командир машини, сів замість пораненого водія за штурвал БМП і під ворожим обстрілом, героїчно, ризикуючи життям, вивів колону в безпечне місце. Тим самим врятував життя понад 20 бійцям. І це не єдиний його подвиг під час захисту України та за весь час його служби.
Марія показує куток в пам’ять про брата, який облаштувала в домі. Там його нагороди за шість років служби, альбоми з фотографіями, які брат пересилав з війни, запасна форма, кепка, фляга, подарунок – від побратимів. Поряд – одноразовій відстріляний тубус, який Дмитро привіз племінникам з війни як сувенір.
Не вистачає його дзвінків. Недавно зайшла до сина в телефон, а він у вайбері пише Дімі: чому ти не дзвониш до мами? – говорить Марія. – Мені здається, що ми з братом поховали маму і бабцю, аби вони не бачили те, що я пережила. В січні поховали бабцю, а в травні я брата – сама. Дуже важко без нього. Коли з ними говорили, казав, Машо, я цей контракт закінчую. Хочу сім’ю. Але не думаю, що він би закінчив так легко службу. Він би хлопців не лишив. Він за хлопців був горою і все казав: я не боягуз.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Вічна слава Героям!
Comments are closed.