Вони загинули за Україну. Солдат Володимир Саверчук

Володимир Саверчук любив працювати й відпочивати. Ніколи не сидів без діла і вмів довкола себе організувати роботу. Для дружини й дітей був найкращим татом. Для товаришів – хорошим другом. Щирий, по ділу різкий, з почуттям гумору і кулінарним хистом. Таким Володимира Саверчука згадують дружина, мама, побратими.

Володимир Саверчук загинув 21 грудня від ворожого пострілу з ПТРК поблизу селища Павлівка на Донеччині. Йому було 33. Без чоловіка й тата залишилася дружина і двоє дітей, пише Репортер.

Найстрашніший вечір

Розповісти про нього прийшли чотири побратими, з якими служили разом з першого дня. Суворі чоловіки в камуфляжі ніяковіють від питання про Володимира. Їм боляче й важко згадувати про загибель товариша. Але потім охоче діляться тим, як вели спільний побут – разом облаштовували бліндаж, готували їсти, хропіли один одному під вухо вночі.

Людина – світла, хороша. Це був товариш і побратим, який в житті не підведе. Я це зрозумів з першого дня, – говорить найстарший в їхній компанії Володимир Мар’янович з позивним “Фізрук”. – Нас розбудив наш побратим і каже, є втрати. Я до Олега прийшов, Олег реве. Я чомусь так думав, що то – Вова і “Ас”, бо вони всюди разом ходили. “Аса” повезли з контузією. Питаю: Олег, хто? – Савери нема вже… Це були перші втрати. І це був страшний вечір.

Побратим Олег знає Володю ще з дитинства. Росли разом, були сусідами. До школи разом ходили. Олег – на рік старший. Усі роки аж до одруження Володимира Саверчука були разом. І навіть коли Володимир з дружиною Іриною почали жити у Франківську, зв’язок з Олегом та іншими товаришами підтримували.

Володя був дуже справедлива людина, прямолінійна. Його любимий вислів був “Я бачу худобу по очах”. Але за весь час, відколи ми знайомі, ніколи не було конфліктів з ним, – каже Олег. – Дуже життєрадісний. Все вмів, усім допомагав. Донині не можу повірити. Це війна. Вона не обирає.

Усі призвалися в один день – в їхнє рідне Побережжя прийшли списки військовозобов’язаних. Через день треба було з’явитися з речами. Олег і Богдан кажуть, вони з Володею були друзями, йшли разом, тому страшно не було.

Спершу опинилися разом в частині у Тисмениці, проходили військову службу в роті охорони. Потім потрапили до 52 батальйону, тримали позиції під кордоном з Білоруссю. А з листопада опинилися на Донеччині…

Повар і прораб

Під Білоруссю стояли три місяці. Там жили в одному бліндажі, який самі й зробили. Ще й спали разом. Володя – посередині. Олег і Богдан – з боків.

Володя був головним поваром. Брався сам, організовував хлопців і починалося готування смаколиків. Хлопці хваляться, що й картоплю смажили на диску, і крілика тушили, пироги ліпили по 500 штук, пельмені, смажили деруни, рибу, варили юшку, накришили якось 10 літрів олів’є. І все це – посеред лісу в бліндажі.

Не було такої страви, якої він б не приготував. Бувало інколи, що смачніше, ніж вдома, – каже Олег. – Але це все – під Білоруссю, там було спокійніше. Як тільки 27 листопада заїхали на Донеччину, Донецьк зустрів нас фосфором. Але ми їм потім віддали.

Коли облаштовували бліндажі під кордоном, для хлопців став ще й прорабом. Був дуже працелюбним. Сам не сидів без діла і їм не давав.

Вранці прокинувся і каже, я вже придумав, треба нам ще розкопати на душову. Хоч ніхто нічого не хотів робити, але копали. Він каже, хочете – спіть, хочете – копайте, а я буду робити, – говорить Олег.

Він бере рискаль, а ми що – сидіти будемо? Беремо вже й ми. Хоча після навчань фізично важко ще щось робити. Змучені, спати хочемо, а йдемо копати, бо треба робити коридор, душову. Такого бліндажа, як у нас, ні в кого не було: коридор, гостинна. Телевізор ми собі купили, протягли світло в бліндаж, – додає Богдан “Ас”. – Разом було добре, коли все було добре. А коли Володю вбили, то для нас була велика втрата.

Спалах і хлопок

Володимир Саверчук і Богдан були напарниками. Володя – гранатометник, а Богдан – помічник гранатометника. Розповідає, що цілий день 21 грудня їхні позиції біля села Павлівка крили з танків, мінометів, по них працювала артилерія. Хлопці навіть голови не піднімали. Під вечір трохи притихло. О 21:00 їх на позиції мали поміняти побратими. Але о 20:40 Володимир Саверчук побачив у тепловізор чотирьох москалів, що лізли на них. Хлопці розуміли, мінятися не час – треба тримати оборону.

Я побіг, збудив Колю, Стьопу. Кажу, в нас гості. Ми стали на позиції всі разом, – розповідає Богдан. – Вова каже, заряджай! Я лише беру заряджати автомат, спалах і вибух… Мене присипало глиною. Не знаю, скільки лежав. Отримав контузію, осколки. Я підліз до нього. Він був присипаний глиною. Лише права рука стирчала. Почав його розкопувати. Потяг на себе за лямки броніка. Він на мене впав. А там…

Від того попадання загинули Володимир Саверчук і побратим Степан із Коломиї. Хлопці кажуть, то було пряме влучання з ПТКР – протитанкової керованої ракети. Там шансів вижити не було. Те, що “Ас” обійшовся контузією та пораненнями – майже як чудо.

До мене жінка моя подзвонила на другий день. Я був у лікарні, але не казав їй нічого, вона сама звідкись дізналася. Питає, Вова де? Я навіть своїй жінці не міг сказати, що Вови нема, – згадує Богдан “Ас”.

Побратим Олег допомагав виносити тіла Володі та Степана з-під обстрілів.

Каже, тоді ще було темно, нічого не видно. Несли загиблих побратимів метрів 900. А коли розвиднілося, вжахнулися.

Найгірше було, коли вже винесли, побачити це все. Як його мали поховати, щоб сім’я могла з ним попрощатися? Я цю картину бачив ще довго. Що Стьопа, що Вова…, – згадує Олег.

Дружина Ірина дізналася про загибель Володі не одразу. Зараз їй здається, що тоді про це знали усі, крім неї. Вона все чекала, коли чоловік віддзвониться після чергування на позиції.

Він звично на два дні заступав на позицію. Хоч і не мав такої можливості, але раз на день дзвонив. А тепер вже не подзвонить, – говорить Іра.

Ніколи не розлучалися

Ірина і Володимир знали одне одного з дитинства. Ходили в одну школу. Володимир – на рік старший. Довго були друзями. А потім ця дружба переросла у щось більше. Далі все розвивалося стрімко. Кілька місяців позустрічалися, в червні зробили злагоду, а в жовтні – весілля. Через рік в них народилася донька Вікуся, ще за два – син Максимчик.

Разом прожили 11 років. За цей час ніколи не розлучалися, окрім двох разів, коли він їздив у відрядження.

Володимир Саверчук закінчив 21 училище за спеціальністю газоелектрозварювальника. На роботу пішов як слюсар. Згодом опанував ще кілька спеціальностей.

Він дуже був серйозним і до всього ставився серйозно. На роботі все знав і вмів. Завжди хотів більшого. Всі його слухали на роботі й він усіх слухав. Якщо був дзвінок, що треба щось зробити до ранку, то він вставав і їхав. І залишався завжди скільки треба, – говорить Ірина. – Якщо був удома, завжди все допомагав, нарізав. Казав, що не вмію крутити голубці. Я все йому готувала, а крутив він голубці сам. Він умів все зробити. Усі ремонти вдома робив сам.

Володимир Саверчук вмів і працювати, і відпочивати. Любив природу, збирати гриби, рибалити. Сам чистив рибу, Іра лиш готувала. Не уникав нагоди зустрітися з друзями, вмів пожартувати, був компанійським.

Хотів нову машину, ми мріяли про нове житло. Любив море. Востаннє їздили у 2021 році, він тоді був дуже задоволений, – говорить Ірина. – Був життєрадісним. За секунду вмів пожартувати так, що всі сміялися. Навіть коли був в окопах, все одно жартував.

Володимир до всього ставився дуже відповідально.

Тому, коли 28 лютого до нього зателефонувала староста села, що він є в списках і має за три години з’явитися до центру комплектації, Володимир Саверчук з’явився і йому одразу виписали повістку. Єдине, попросив, щоб на 1 березня не писали, бо в нього 2 березня – день народження.

3 березня Володимир Саверчук мав одразу їхати на Київ. Але щось змінилося і він разом з товаришами-односельцями довший час був в Тисмениці, в охороні. Поки служив на Прикарпатті, йому вдавалося інколи на один день вирватися додому. І кожного разу для Ірини з дітьми це було сюрпризом. Каже, чоловік любив дивувати.

Коли потрапив під Київ, то відпустили у відпустку один раз. Але й тоді дружина до останнього не знала, що Володя їде додому. Подзвонив, аби вийшла і забрала від товариша передачу. Натомість прийшов Володя з квітами. То була остання їхня зустріч.

Я тоді від нього не відходила. То були лише п’ять днів, але вони були найкращі. 8 листопада він поїхав, – говорить Ірина.

Тоді перед від’їздом зробила фото, що стали останніми. Одне з них, де Володя усміхнений стоїть під ялинкою, нині – на Алеї слави у Франківську. Каже, на цьому фото він посміхається як ніколи.

Не можливо повірити

В один з останніх телефонних дзвінків до дружини, 19 грудня, Володимир Саверчук був незвично сумним. Ірина каже, він завжди мав про що пожартувати. А того разу просто запевняв, що все буде добре. Але голос був не таким як все. Того ж дня подзвонив ще раз увечері, зміг перекинутися словами з дітьми, хоча з ними телефоном говорив не часто. Попрощалися. Це була остання їхня розмова.

22 грудня Володимир Саверчук мав повернутися з позицій і передзвонити, але так і не передзвонив.

Всі знали ще 21 увечері, бо там усі хлопці – з нашого села. Тільки я не знала. Мені сказали аж 22 грудня увечері. Сестра подзвонила і каже, Іра, Вови нема. Кажу, ні, це неправда! Я не хотіла в це вірити, – говорить Ірина.

Того дня чоловік її сестри забрав Ірину з дітьми в село. Додому вони повернулися лише за кілька тижнів після похорону Володимира.

Аби отримати хоч якусь офіційну інформацію Ірина наступного дня поїхала до військкомату. Там їй сухо відповіли: “Співчуваємо”.

Тіло Володимира було в морзі в Дніпрі. Спершу Ірині обіцяли, що за вихідні тіло привезуть. А в понеділок виявилося, що треба їхати в Дніпро на опізнання. Того ж дня Ірина з сестрою Надею вже потягом їхала за чоловіком.

Я його і по обличчю опізнала. То не було проблемою. Він був кремезний. 180 см росту, 110 кг. Ще в нього була велика родима пляма під правою ногою і шрами на тій плямі – в армії плили через Дніпро і він зачепився за якісь дроти. Так шрами залишилися, – розповідає Ірина.

30 грудня Володимира Саверчука поховали в рідному селі на подвір‘ї церкви. Йому було 33 роки.

Пороздруковувала наші фото, сідаю і гортаю. Позберігала усі відео з його і мого телефону. Закріпила вгорі його повідомлення, щоб завжди бачити. Кажу щовечора, лиш би він приснився. А він не сниться. А якщо й сниться, то такі сни, що забуваю їх відразу. Сподіваюся, він там щасливий, – каже Ірина. – Коли працюєш, переключаєшся трохи. А потім згадуєш, і все одно не віриться. Все думаю, що він десь там є. Любив купувати мені білі троянди. І тепер, коли їжджу до нього на могилу, то теж купую йому білі троянди.

Ця дитина дана мені Богом. Він був з народження богатирем. Народився з вагою 4650. Ми завжди з ним були разом, – говорить мама Марія Саверчук. – Потім в мене народилася дочка. Але я завжди мала до нього більшу схильність. Все привчала його до праці. Вчитися не хотів, а працювати – хотів. Постійно був у роботі. Не було, щоби ліг на диван і лежав. Це був мій найдорожчий скарб. Я ним жила.

Пані Марія каже, завжди мала з сином особливий зв‘язок і відчувала, якщо з ним щось не те. Коли Володі не стало, мама відчула велику тривогу.

Мені було страшно погано. Я не мала куди себе діти. Я не розумію, як я маю далі бути без нього. В мене ніби життя вже обірвалося, – говорить мама.

Обидві жінки не стримують сліз, коли говорять про Володимира.

Їхньому горю, здається, немає меж. Але в сусідній кімнаті закінчення розмови чекають десятирічна Віка і восьмирічний Максим. Вони за останній рік звикли, що тато далеко, і ще не до кінця розуміють, що він уже не повернеться.

Саме діти й тримають цих згорьованих жінок, дають сили йти далі. Володимир за життя робив усе, аби його сім’я, його діти були щасливими. Тепер ця робота – на плечах Ірини та пані Марії.

Авторка: Ольга Суровська