Сергій Батюк любив життя, мав золоті руки й добре серце. Ще з часів Майдану відчував поклик стати на захист країни. Тому 25 лютого батько трьох дітей вступив до 102 бригади тероборони ЗСУ. На війні був зв’язківцем. 28 червня 2022 року, повертаючись з завдання, машина з ним підірвалася на міні. Того вечора разом із Сергієм загинули його побратими з Франківська – Максим Руденок та Ігор Ходак, пише Репортер.
Любив людей, любив життя
З порогу нас зустрічає велика трирічна собака сімейства – Джуді. Кілька разів грізно гавкає, але потім все ж пускає в дім і більше на нас не зважає. Сергій Батюк був для Джуді найкращим другом. Носив її на руках, допоки ставало сили, хоча вона вже у свої три місяці була більшою за кота. Сергій вигулював її за будь-якої погоди та в будь-який час.
З Сергієм вона гуляла без повідка, а зі мною – тільки на повідку, бо не слухала мене. Раніше, коли вела її додому, то казала їй: “Де Сергій?” І вона одразу чемно йшла додому. Знала, що треба йти, – говорить дружина загиблого Галина Батюк. – Зараз не роблю цього ніколи. Коли Сергія не стало, вона дуже сумувала. І мені здається, що вона не розуміє, вона досі чекає…
Галина з Сергієм познайомилися ще у студентські роки. Прихильність з боку Сергія проявилася під час спільного походу на гору Близниця. Галя була єдиною дівчиною серед хлопців. І саме Сергій десь руку подавав, десь рюкзак підносив.
А через роки на Близницю вони піднялися вже разом з трьома своїми дітьми.
Найменшому було пів року, його по черзі несли в переносці. Вони з Сергієм дуже любили гори, але за сімейне життя рідко ходили з ночівлями. З дітьми їздили на екскурсії, ходили в денні походи.
Сергій – душа компанії. Всі знали його, всі його любили, всі з ним дружили. Я тепер розумію, що це для мене величезна честь була бути з цією людиною, могти кохати таку людину, – говорить Галина Батюк. – Він мене навчив жити, радіти життю, не звертати уваги на дурниці. Наша любов з часом ставала сильнішою. Особливо в останні роки, коли вже троє дітей підросли, коли вже була стабільність. Мені зараз дуже важко.
Вони мріяли разом побачити світ, нарешті удвох піти в гори з рюкзаками, дати хороше майбутнє дітям. У вересні цього року мало виповнитися 20 років спільного життя.
Цих 20 років – величезний обсяг. Ми дуже багато чого цікавого робили. Наприклад, піднялися на вулкан Везувій. Я мріяла, щоб ми разом поїхали в Париж. Так це мрією і залишилося, – каже Галя. – Він був дуже цікавою, розумною, дуже романтичною людиною. При цьому зовсім безкорисливим. Сергій любив людей, любив життя. Він спішив жити. Якось я зловила себе на думці, що Сергій спішить жити й дуже цього боялась.
Сльози лишилися за кадром
Сергій Батюк закінчив університет нафти й газу з двох спеціальностей: електропостачання та електрообладнання промислових підприємств і спорудження та ремонт газонафтопроводів та газонафтосховищ. Пробував себе в різних сферах. Вмів програмувати, будь-що відремонтувати, навіть – створити. Працював у газотранспортній системі – досліджував корозію труб, займався матеріальним постачанням. Багато читав. За що б не брався, усе робив правильно, відповідально. Був донором – регулярно здавав кров. Свого часу працював у фотостудії – налаштовував одну з перших в місті машин, яка друкувала фотографії.
Дуже любив автівки, особливо BMW. Сам навчився їх розбирати й ремонтувати, налаштовувати електроніку. Дружина розповідає, бувало, що Сергій міг знайти поломку і полагодити, яку в майстерні зробити не змогли. Тому, коли дізналася, що в нього позивний “Бімер”, навіть не здивувалась.
Я пам’ятаю цей ранок 24 лютого. Я чула шум літаків, чула вибух, хоч він далеко від нас був. Ми тоді ще не зрозуміли, що це вже реально війна. Подзвонив його брат Максим і сказав: “Серьожка, війна почалася, ми їдемо з Києва у Франківськ, – розповідає Галина Батюк.
Каже, паніки не було зовсім. Вони з чоловіком спокійно подумали, як підготуватися, поїхали закупити продукти.
Ми просто готувалися, що буде тяжко. А наступного ранку йому вже подзвонив друг. Сергій йому каже: “Ми йдемо”. Питаю, а куди це ви йдете? Каже: “Та нічого, то Любчик дзвонив, усе нормально”. А вони того дня домовилися, що вирішать усі справи й разом запишуться у військкомат. Я вже перед його виходом з дому побачила, що Сергій збирається, почала підпаніковувати. А він каже: “Все нормально, ми йдемо в тероборону – там потрібні люди, там є море роботи. Не переживай, – згадує Галина.
Того дня в коридорі квартири вони зробили останнє спільне фото.
На ньому – Сергій із зібраними речами та своєю люблячою та великою сім’єю. Донька Аліна каже, на тому фото вони всі регочуть, сльози лишилися за кадром.
Мама захотіла, щоби ми зробили фотографію, як ми його відправляємо. Я сфотографувала. Ми стали так, щоб всіх було видно. Всі тішилися. А вже як я поклала телефон, всі почали плакати, обіймати його. І все. Він пішов. Всі були розстроєні. Але на фотографії ми веселі, – каже Аліна.
Сергій Батюк з товаришем вступили до лав тероборони. А наступного дня він відправив дружину з дітьми за кордон. Про те, що чоловік склав присягу, дружина дізналася вже в дорозі. Першим її поривом було повернутися, але Сергій переконав, що йому так буде спокійніше.
“Не могла заборонити”
Ми їхали на тиждень-два. Я ніяк не могла в цей момент виїхати, але послухала його, прийняла його рішення, – каже Галина Батюк. – Ми з дітьми добиралися три доби. Я вже на другу добу дзвонила Сергію, що вертаюся, що мушу вернутися. Він мені казав, заспокойся, все буде добре. Зараз думаю, що це було найгірше рішення в моєму житті, що я виїхала. Бо більше ми не бачились…
Сергій Батюк отримав посаду зв’язківця. До Великодня, поки тероборона ще залишалась у Франківську, Сергій забезпечував частину, скуповував все, що треба для хлопців, допомагав купувати ліки на госпіталь в Охтирку. І Галя вірила, що своїми знаннями, своїм вмінням усе робити руками, вмінням щось придумати, він приніс багато користі й теробороні, і штабу.
Він відчував свій обов’язок. Прийняв це рішення давно. Навіть у тих найгірших місцях я думала, сподівалася, що Бог його вбереже, – говорить дружина. – У нас троє дітей, і він міг не йти. Він був на Майдані з 2013 року і, коли тоді ще почалася війна, в нього було шалене бажання йти захищати країну. Але меншому малому було два рочки. Він просто не ризикнув мене так лишити з трьома дітьми.
Весь цей час він робив потрібні речі тут. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, в нього інших варіантів не було. Він не знехтував дітьми, він пішов заради дітей, пішов, щоб ці діти не йшли воювати. Бо вісім років тому цим дітям, які зараз воюють і гинуть, було так, як зараз нашому сину. Він пішов заради них, заради мене, батьків, сусідів, друзів, пішов за всіх. Мені тоді здавалося, що це правильне рішення. Якби я знала, що це рішення фатальне, звісно, я б не хотіла, щоб так сталося. Але я не змогла б заборонити йти захищати, йти відстоювати.
Разом з усіма Сергій вирушив на Запорізький напрямок на Великдень. Про те, що їх відправляють на передову, дружина дізналася випадково. Її знайома запитала, чи потрібна комусь “Нива” на “нуль”. Галя перепитала Сергія, чи їм не треба, а він відповів: “Здалась би, але не знаю, чи встигнемо її забрати, бо ми о 5:00 ранку їдемо…” Він не планував нічого розповідати наперед, думав сказати, як уже буде на місці.
Сталося найгірше
На Великдень Сергій Батюк ще встиг забігти до мами на кілька годин. Тоді вона й подумати не могла, що це буде їхня остання зустріч.
На передовій Сергій як зв’язківець їздив відновлювати зв’язок після обстрілів, ремонтував обладнання для бригад. І хоч знищувати ворога йому не доводилось, робота була небезпечною.
Він мені казав періодично: “Котя, ми далеко, тут бережуть особовий склад, – розповідає Галина. – Вони дуже часто їздили на завдання. Він скидав фотографії, де вони налаштовували зв’язок, а поряд усе димиться. Скидав фото з горами обладнання і казав: “Подивись, це все мені потрібно напрограмувати, я не маю часу говорити”. Бувало, не виходив на зв’язок, бо мав дуже багато роботи, до ночі працював.
Каже, за два тижні до загибелі Сергія мала погане передчуття.
Ніяк не могла додзвонитися, а коли нарешті вдалося, Сергій розповів, що того дня вони ледь не попали на ворожі позиції – їх в останній момент відвели.
В ЗСУ поряд з побратимами він відчував щастя в тому, що робить важливі речі, що його оточують розумні люди, що вони всі роблять одну важливу правильну справу, – говорить жінка.
Сергій і Галя спілкувалися лише в додатку для зашифрованих повідомлень. Бувало, міг не дзвонити по кілька днів, усі переживали, звісно ж, а потім він писав: “Все ок”. Якщо про щось і розказував, то вже потім.
Чекати кожен дзвінок було дуже важко, – говорить Галина Батюк. – Ми говорили з Сергієм за два дні до цього по спеціальному зв’язку. Довго так говорили, він мені настанови давав, що як треба зробити. Кажу, Сергію, та ти це зробиш, ми це зробимо разом, ти повернешся і ми зробимо. Він вже, мабуть, знав, що їде на завдання…
Сергій Батюк налаштовував зв’язок з побратимами Ігорем Ходаком та Максимом Руденком на “нулі”. Працювали на передовій по кілька днів, потім поверталися на місце дислокації. Під час однієї з таких поїздок, 28 червня 2022 року, коли хлопці поверталися назад, їхня машина натрапила на міну. В результаті здетонували три міни – троє побратимів загинули на місці. Сергію був 41 рік.
Діти кожен день казали: ми повертаємось, для чого ми виїхали, ми хочемо додому! А я їм щоразу відповідала, що ми повернемось, коли повернеться тато, бо ми його послухали. Так і вийшло. Ми повернулися, коли тато повернувся…
Про загибель чоловіка їй повідомив брат Сергія – Максим.
Вже наступного ранку вони їхали до України – на похорон.
Я беру трубку, а брат не може слова сказати. Каже, Галю, Сергія немає. Я не могла в це повірити. Я завмерла, а в думках було, що якось це треба сказати дітям, – згадує Галина Батюк. – Прийшла додому і сказала, діти, в нас дуже погана новина, з нами сталося найгірше, що може бути в сім’ї. Вони дуже сильно плакали, дуже сильно.
Каже, дітям було тяжко. Але водночас вони були сильною підтримкою для неї. Місто прощалося з побратимами Ігорем Ходаком, Максимом Руденком і Сергієм Батюком 4 липня.
Час не лікує
Донині Галина не може розібрати рюкзак з особистими речами чоловіка. Каже, так і лежить все у спальні, біля їхнього ліжка.
Починаю розпаковувати, витягую, в мене все стискається зсередини. Складаю назад і відходжу. Просинаюсь і на них дивлюся. Мені здається, що він отак приїхав, їх лишив і ми ще разом розпакуємо це все, – каже Галина. – Відчуваю, що він є, що він зі мною. Розумію що немає, починаю страшно ридати. Думаю про те, що потрібно мати якісь сили, ресурс. Потрібно триматися на цьому світі. Тоді в червні моє життя припинилося. Я жити буду, бо мушу. Життя є, але це вже не те повноцінне життя. Час не лікує.
Коли Сергія не стало, його старшій доньці Аліні було 17 років, Каріні – 14, Володі – 10.
Можна трошки привчитися з цим жити. Але так, щоб час полікував, то цього не буде ніколи. Воно один день тебе гірше болить, другий – легше. З часом ти звикаєш з цим жити, але легше не стає, – говорить старша донька Аліна. – Думаєш, наприклад, як би ми зараз класно кудись поїхали. Але нікуди ми не поїдемо і вже не буде так, як було раніше.
Аліна навчається в коледжі електронних приладів, де колись вчився й тато. Каже, він завжди допомагав зі складними лабораторними роботами. Навіть коли він чогось не знав відразу, то вони удвох сідали, вчили, розбиралися.
Сергій Батюк навчив доньку рибалити, часто брав її з собою на прогулянки з Джуді, обіцяв навчити водити, але не встиг.
Він був дуже хороший водій. Ми завжди їздили в усі поїздки на машині – навіть в Албанію, в Хорватію. Всю дорогу він сам їхав за кермом. А ми – співали пісні, – згадує Аліна.
Ми не завжди усвідомлюємо, що поряд з нами живуть справжні Герої. Найвищу ціну заплатив Сергій за наше відносно спокійне життя. Ми маємо вибороти перемогу, бо наші воїни цього прагнули найбільше, – говорить Галина. – Ми у вічному боргу перед ним. Сергій назавжди з нами усіма – дітьми і дружиною, батьками, братом, друзями. Сумуємо, любимо, пам’ятаємо, гордимося! Вічна пам’ять і вічна слава Герою!
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Вічна слава Героям!
Comments are closed.