Роман Дземан з Крихівців пішов захищати Україну ще у 2014. Воював, аж поки не отримав поранення у 2016 році. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман не вагався.
Загинув боєць у травні 2022 біля Вугледара, врятувавши побратимів. Рідні кажуть, з його відчуттям справедливості Роман просто не міг залишатися осторонь, пише Репортер.
«Мамо, ти така не одна»
З часу загибелі Романа пройшло вже дев’ять місяців, але рідним болить не менше. Мама, Галина Дземан, вся у чорному, не може стримати сліз, коли згадує сина.
У дитинстві він завжди був дуже спокійний, добрий. Завжди мав загострене відчуття справедливості, – каже пані Галина. – У школі ходив на різні гуртки: танці, музика, бокс. Зупинився на футболі.
Як розповідає Олег Гнатишин, вчитель фізкультури Крихівецького ліцею, де вчився Роман, спорт допоміг сформувати його характер.
Спорт укріпив його відчуття справедливості, бажання перемагати, – говорить Олег Гнатишин. – Коли під час змагань суддя допомагав якійсь команді, він дуже обурювався, закликав хлопців іти й щось говорити. Він був за характером переможець, не любив програвати. Був патріотом. І дуже відповідальним – я завжди міг на нього покластися.
Після школи поступив в училище, а далі – у Київський економічний інститут менеджменту. Після закінчення працював на заводі «Антонов», одружився.
У 2014 році йому вручили повістку на день села, коли він грав у футбол, – пригадує Галина Дземан. – Ні мій плач, ні прохання, нічого не допомагало. Сказав: «Я піду». І цього разу, у 2022, коли пішла мова, що буде війна, він каже: «Мамо, я все одно піду». Я кажу йому: «Я другий раз тебе просто не дочекаюся, не доживу». А він: «Ні, дочекаєшся. Ти така не одна, таких матерів багато.
Все буде Україна
У 2016 році Роман Дземан отримав контузію, частково втратив зір і слух. Як пригадують його рідні, реабілітація була важкою. Від держави сильної допомоги не було, тож усе лягло на плечі матері й сестри.
Ми спали при ввімкненому світлі. При кожному різкому рухові він здригався, – розповідає сестра Романа Оксана Соколовська. – Шукали психологів, щоб його підтримати. Звичайно, час усе розставив на місця. Але у той період було дуже боляче дивитись, як твоя рідна людина не розуміє, що з собою робити. Після поранення він не служив, але мав багато поривів повернутися. Хлопці, з якими воював, були ще там, тож Роман не раз збирав сумки і казав, що їде.
Разом з тим, Роман Дземан допомагав волонтерством тим, хто залишався на передовій. Як каже голова Спілки волонтерів Прикарпаття Ігор Лукинів, якщо потрібна допомога, Роман був безвідмовним.
Він жив у Києві, й коли ми поверталися зі сходу, він о другій-третій ночі пригощав нас чаєм з бутербродами, – розповідає Ігор Лукинів. – Завжди давав гроші волонтерам, казав купити хлопцям сигарет. Він завжди був на позитиві – воїн, козак. І був патріотом, казав, що піде за Україну. Коли почалася повномасштабна війна, його ніхто не міг стримати.
Із Дземаном вони зідзвонювалися раз на два тижні, каже Ігор Лукинів. Він ніколи не скаржився ні на що, завжди був у доброму гуморі.
Ми зідзвонювалися практично щодня. Він ніколи не жалівся, – додає Галина Дземан. – У нього була одна фраза: «У мене все добре, бережіть себе». Ніколи не чула, що йому зле, тяжко. Він не вмів жалітися. Багато хлопців приїжджали до нього на могилу, які з ним служили, і теж казали, що це була людина-позитив. Він завжди казав: “Все буде Україна”.
Врятував життя побратимів
Після того як Роман Дземан пішов добровольцем у 2022 році, його хотіли залишити інструктором у Рівному. Адже був досвідченим сапером. Не погодився. Сказав, що не буде спокійно дивитись, як окупанти ґвалтують українок. Вважав, що буде більш корисним на передовій.
Він був «на нулі», але напрямок ніколи не називав. Ми знали його хлопців, командира Белякова, бо вони ще у 2015 році разом воювали, – говорить Галина Дземан. – Він тоді практично врятував йому життя. Вони організували свою розвідувальну групу, зібрали хлопців, з якими він був у ті роки.
Читайте: Вони загинули за Україну. Сержант Олександр-Віктор Ковач
Роман не сумнівався, бо знав, що збираються хлопці, з якими він пройшов 2014-2016 роки. Вони один за одним настільки стоять, що нам у мирному житті цього не зрозуміти, – додає Оксана Соколовська. – Вони готові повертатися, бо там стають братами. Він завжди казав – там мої брати.
Загинув Роман Дземан біля села Пречистівка, у районі Вугледара, 5 травня 2022 року. Йшов попереду побратимів, натрапив на міну й накрив її собою. Ціною власного життя врятував інших бійців. Лише одному сильно пошкодило хребет, зараз він лікується у США, інші ж мали тільки легкі поранення.
Мама Романа почала хвилюватися, коли він два дні не виходив на зв’язок. У них була домовленість: якщо вістки не буде три дні поспіль, тільки тоді можна дзвонити командиру. Номер командира був у матері: це була умова, з якою рідні відпустили його на війну.
Мені було дуже тяжко, я не знаходила собі місця, – згадує Галина Дземан. – Дотерпіла до п’ятниці, до 13:00, набрала командира. Він одразу взяв трубку і сказав: «Ромчика з нами нема». Тоді я поплила, але одразу взяла себе в руки. Подзвонила другий раз, спитала за тіло. Наші крихівецькі хлопці все організували, поїхали, забрали його.
Привезли тіло Романа якраз на день народження мами. Перед тим їй снився сон: Роман говорив їй: «Мамо, святкуйте день народження, а я приїду». Так і вийшло.
Похований, але з нами
На похорон приїхали побратими Романа. Говорили, що він – легенда. Рідним це приємно, але вони б воліли гордитися ним живим. Також без батька залишився син Романа.
Я знаю, що він живий. У мене таке відчуття, що він просто у Києві, – каже Оксана Соколовська. – Коли його привезли, у мене закрадалася думка, що це не він. Тому я стараюся собі не залишати ту картинку, коли він лежить у труні. Він для мене живий. Я відчуваю і надалі його підтримку. Ми були емоційно дуже близькими. Інколи я вдома відчуваю, що він поруч. Розумію, що це те, у що ми хочемо вірити , але воно дає нам сили жити. Бо нема його тіла, але він є.
Читайте: Вони загинули за Україну. Зв’язківець Ігор Ходак
Я не можу сказати, що я живу, – зі сльозами говорить Галина Дземан. – Мене тримають донька, онуки. Намагаюся брати себе в руки, але не завжди виходить. Постійно ходжу на цвинтар, мені дуже добре, коли сиджу біля нього. Знаєте, я була ображена на Бога. Бо мені казали, що треба щодня 33 рази говорити «Вірую». Я вставала вночі о 02:00 як по годиннику, запалювала свічку і молилася. І коли це сталося, було дуже образливо.
У вітальні у батька й матері Романа – окремий куточок, де стоїть його фото, висить прапор, підписаний побратимами – половини вже немає в живих. Також там зберігаються його нагороди, вручені за життя і посмертно: за мужність, відвагу, відзнака розвідникам.
А 1 вересня 2022 року на будівлі Крихівецького ліцею відкрили анотаційну дошку, присвячену Романові Дземану. З дошки дивиться молодий чоловік з серйозним, але відкритим поглядом. Це – спогад про бійця, який віддав життя за своїх братів по зброї, за свободу України.
Авторка: Ольга Романська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя, боронячи Україну від окупанта.
Comments are closed.