Дмитро Бут був відомим наркологом і талановитим музикантом. Усе, за що брався, робив якісно й віддано. Рятував поранених на Майдані у 2013, згодом пішов добровольцем захищати Україну, у 2020 році брав участь у війні на Донбасі.
Дмитро Бут був військовим медиком, начальником евакуаційного відділення 24 окремої механізованої бригади. Загинув 11 червня 2020 року. Йому було 38, пише Репортер.
Нарколог і музикант
Дмитро народився та навчався в Івано-Франківську. Закінчив гімназію №1, вступив до медакадемії. Навчався за фахом “лікувальна справа”. У студентські роки був учасником наукових гуртків, заснував власний музичний гурт. Здобувши медичну освіту, працював в обласному наркодиспансері.
На роботі й познайомився з майбутньою дружиною. Дмитро Бут був наркологом та головним лікарем клініки, Лілія Кравчук в той час – анестезіологинею. Дружина розповідає, Дмитро одразу привернув її увагу. З часом знайомство переросло у міцне кохання.
Коли я прийшла в наркодиспансер, він вже рік як там працював. Такий красивий розкутий молодий хлопець, музикант. Ми познайомилися, стоваришувалися і так на роботі наші стосунки закрутилися, – каже Лілія Кравчук. – Ми були разом 24/7 – на роботі, вдома, на конференціях. А коли була вагітною, то виходив зі мною разом на нічні чергування, бо мені вже було важко. Він був дуже хорошим спеціалістом. Минуло три роки, як його нема, але й нині люди телефонують, шукають Дмитра Ігоровича.
Попри активну медичну практику Дмитро Бут був відомим у Франківську та Україні рок-музикантом.
Мав сценічний псевдонім Курт, був соло гітаристом та автором пісень у багатьох гуртах, серед них – “Ніоплан”, “Листопад”, “Brandy Rocks”, “Фляшка нізвідки”.
Було безліч груп, концертів, безліч товаришів, з якими він грав. Усі гурти були чимось унікальними. Вчив грати на гітарі й мене, але в мене, звісно ж, нічого не виходило. Казав, що я гарно вмію на нервах грати, а не на гітарі, – усміхається Лілія. – Я завжди ходила на Дімині концерти, ми всюди їздили разом. Були й ревнощі, звичайно, бо в них було багато прихильників. Він був автором багатьох пісень. Завжди хотів, щоб я почула те, що він написав, завжди разом обговорювали написане. Я брала безпосередню участь у зйомках кліпів, у всіх його виступах.
Коли їхньому сину Даніелю виповнився один рік, Дмитро купив йому під час відпочинку в Болгарії маленьку гітару. Даніель і нині вчиться на ній грати.
Це суто його гітара. В нас безліч гітар залишилося – вони йому на майбутнє. І це не те, що я його заставляю на гітарі грати, бо його тато – Курт, бо його тато був талановитим музикантом. Даніель сам цього хоче. А я стараюся, щоб він ходив і вчився грати на гітарі, – каже Лілія.
Унікальний досвід війни
Дмитро з Лілею були на Майдані як медики, допомагали пораненим хлопцям. Він навіть очолював спілку лікарів, організовував роботу медиків. За словами Лілі, Дмитро неодноразово казав, що хоче піти на війну. Але спершу його стримувала вагітність дружини, потім те, що син був малим.
Коли у березні 2020 року Дмитро повідомив, що таки йде на війну, вона спершу не повірила. Думала, жартує.
Він планував відкрити свою клініку у Львові. Але почався ковід. Діма сказав, що йде служити. Каже, якраз за два роки малий підросте, закінчиться ковід. Казав, цей ковід буде довгим, а він за цей час чогось навчиться. Він був дуже начитаним і вже тоді міг передбачити все, – говорить Ліля.
Відмовляти Дмитра у неї навіть думки не було. Він був головою сім’ї, його рішення не обговорювалися.
Дмитрові Буту одразу запропонували посаду виконуючого обов’язки командира медичної роти, начальника евакуаційного відділення.
Служив на Донеччині, на Соледарській дузі. Виїжджав на передову, надавав невідкладну допомогу хлопцям, вивозив і передавав далі медикам. Врятував не одне життя.
Це був дуже великий досвід для нього як для лікаря. Після такого, мені здається, що тут неможливого вже немає. В нього було там багато роботи з невідкладної допомоги. І хоча це моя спеціальність, я від нього більше звідти дізналася, ніж тут за 15 років. Там можна було здобути неймовірно великий досвід, – каже Лілія.
Щодня Дмитро Бут за можливості виходив о 15:00 онлайн і займався з п’ятирічним Даніелем – готував його до школи з читання, письма, англійської.
“Мене там не мало бути. Я вмикала їм онлайн і виходила з кімнати. Перші знання йому дав саме Діма”, – розповідає Лілія. Одного з таких днів, 11 червня 2020 року, вони так і не змогли повчитися – Дмитро Бут загинув.
Він мені у вівторок подзвонив о 14:55, запитав, чи ми готові. Каже, давай швидко, бо якщо буде евакуація, то не матиму змоги говорити. Я була на манікюрі. Приїхала додому о 15:15. Син уже сидів готовий з зошитами, чекав дзвінка від батька. Я передзвонила, але він уже не взяв трубки, – говорить Лілія Кравчук. – Я намагалася йому телефонувати, розуміла, що щось не те. Цілу ніч було страшне хвилювання, бо він завжди виходив на зв’язок. І навіть якщо він був на евакуації, то його медсестра чи водій піднімали трубку й казали: Дмитро Ігорович передзвонить.
Каже, знала, що Дмитро мав приїхати додому. І ця думка якось заспокоювала.
Ліля сподівалася, що, може, він виїхав швидше і тому не виходить на зв’язок. О 7:30 в четвер у нього розрядився телефон. Але дружина все ще сподівалася, що він їде в потязі й просто не має з собою павербанка.
Залишив по собі копію
Я набрала подругу Лєну, бо її брат Вітя теж служив в той час в тій самій бригаді. Кажу, Лєна, тут щось не те. Лєна заспокоювала мене, – згадує Лілія. – Я одягалася, коли подзвонили з військової частини та сказали вийти. І навіть коли я виходила, я ще не до кінця усвідомлювала…
Тоді п’ятирічний син, почувши, що до мами прийшли військові, першим інтуїтивно сказав: “Мого тата вбили, мій тато загинув”.
Я не знаю, чому він сказав саме це… Я спустилася і тоді вже мені все повідомили. Тоді життя просто зупинилося. Настала зима, холоди, які тривають по сьогоднішній день. Мені здається, що він зараз зайде… – каже Лілія. – Минуло вже три роки і вони нічого не поміняли. Мені здається, що мине ще 30 і вони нічого не змінять. Взагалі важко про це говорити.
Поки Ліля приходить до себе, про тата розповідає Даніель. У квітні йому виповниться вісім.
На Даніелеві камуфляжна кофта й татова кепка. Каже, тато передав її зі сходу і це для нього найдорожча річ.
Я теж хочу бути військовим. Хочу бути снайпером, щоб побачити й стрельнути в москаля. Я часто згадую тата, він мені сниться. Але я розумію, що це вигадка. Знаю, що він на небі й зараз мене бачить, – говорить Даніель. – Я граю на гітарі, щоб навчитися як тато. Часто включаю рок. Є любима пісня “ACDC”, бо там є рок і баси, а я це сильно люблю. І люблю Майкла Джексона.
Даніель мріє вчитися в гімназії як тато, а ще – стати ветеринаром, щоб рятувати котиків і песиків. Каже, поїхав би в Маріуполь і врятував усіх тварин.
У Даніеля з татом був неймовірний зв’язок. Він після себе лишив свою копію. У них все було схожим – в одязі, в харчуванні, в поведінці, в характері, – каже Лілія Кравчук. – Тепер я маю маленького Діму біля себе… Хочеться, щоби війна закінчилася так, аби ці діти вже не пішли воювати.
У червні 2021 року на фасаді центрального корпусу Івано-Франківського національного медичного університету відкрили анотаційну дошку Дмитрові Буту.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Вічна слава Героям!
Comments are closed.