29 вересня цього року стало чорним днем для танкового батальйону 10 бригади «Едельвейс». Тоді внаслідок ракетного удару загинув заступник комбата, майор Роман Грицик. Йому було 25 років. Романа поважали підлеглі, цінували командири і боялись вороги, коли чули в ефірі позивний «Нельсон».
Нині про майора Грицика розказують його побратими.
Командир танка, головний сержант Валентин Маковик:
Романа я знаю з першого дня його служби в батальйоні. Він прийшов влітку 2019 і зразу став виконувати обов’язки командира роти, а пізніше його вже затвердили на посаді офіційно.
Майже сходу Роман узяв участь в масштабних навчаннях «Репід Трайдент», де його підрозділ гарно себе показав. Він один з батальйону вільно володів англійською, тож міг щось пояснити американцям.
Лейтенант Грицик закінчив Львівську академію Сухопутних військ, але ніколи не припиняв вчитися. Не соромився питати підлеглих, якщо чогось не розумів у танку. Не цурався брудної роботи, неодноразово сам крутив гайки. З військовими роти одразу знайшов спільну мову. Люди бачили, що командир завжди поруч – копає, носить колоди для бліндажу, завантажує снаряди – з таких речей і починається повага. Також він стояв за своїх, заступався. Не боявся сказати начальству, що воно помиляється, особливо коли справа стосувалась танкової тактики.
Був гарним вчителем, дуже дохідливо пояснював підлеглим, що й як треба робити. Кілька його командирів взводів потім стали ротними.
Міг легко замінити будь-кого з танкового екіпажу.
На початку війни ми здійснили 360-кілометровий марш з Яворівського полігону на Волинь. Таку дистанцію важко подолати одному, але Роман без проблем заміняв механіка-водія.
Читайте: Вони загинули за Україну. Полковник Юрій Погорілий
Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми захопили на Житомирщині 4 нових російських танки Т-80. З цих машин сформували мобільну групу, куди призначили найдосвідченіші екіпажі. Вони часто виїжджали для стрільби з закритих позицій по ворогу в районі Бахмута. Очолював групу капітан Грицик.
Пізніше, коли він став заступником комбата, активно взаємодіяв з піхотними батальйонами. Дуже грамотно керував вогнем танкістів. Розробив систему корегування вогню, адаптовану під танк Т-72. Зараз вона активно використовується танковими екіпажами.
Мав власний легковик Audi, яким їздив на позиції чи КСП батальйонів, звідки коректував вогонь. Навіть був випадок, коли тою машиною вивозили наших поранених піхотинців – двох лежачих поклали в багажник. Хлопці вижили. Якось машина потрапила під обстріл, вибуховою хвилею вибило скло, але вона все одно їздила.
Командир роти, старший лейтенант Юрій Гундерук:
Я вперше побачив Романа у лютому 2021 року на полігоні. Він тоді вже був досвідченим ротним, а я щойно став командиром взводу в сусідній роті. Ми не так часто перетинались, але добре запам’ятав, що старшому лейтенанту Грицику постійно доручали організацію стрільб.
Дуже яскравий спогад пов’язаний із 24 лютого 2022 року, коли ми були на Яворівському полігоні. Нас підняв по тривозі комбат, наказав вантажитись у машини, їхати до танків, що були заховані в лісі за кілька кілометрів від містечка, та вирушати маршем.
Коли прибули до лісу, люди були розгублені, все переплуталось. Але Грицик голосно давав чіткі вказівки. Пам’ятаю, як підійшов до мене і сказав: «Не бійся, все буде добре». Після цих простих слів якось стало легше.
Невдовзі танки виїхали з лісу, витягнулись в колону. Роман усіх пошикував, довів команди, визначив дистанцію, уточнив позивні командирів танків. Сказав, що це не навчання, почалась війна і ми їдемо знищувати противника. Наказав бути максимально уважними на дорозі, обережно поводитись з машинами мирних мешканців – «ми повинні захищати, а не толочити їх».
Далі дав команду «По машинах!». Ми по раціях доповіли, що до руху готові. Далі пролунали слова: «Броня, броня, я Нельсон. Вперед, вперед!». Це було близько 9.30 ранку. Так для мене почалася війна. Далі на нас чекали активні бойові дії.
Мені здається, Грицик ніби втілював дух батальйону.
Ймовірно, він, як і всі ми, теж боявся, але завжди йшов на виправданий ризик. У разі непотрібного ризику блискавично змінював тактику. У розмові був стриманий, ніколи не казав зайвого. Про таких кажуть – вміє тримати язик за зубами.
Але одного разу він трохи відкрився. У травні 2022 року ми проводили тренування у гранітному кар’єрі під Малином, що на Житомирщині. Тоді ходили чутки, що Роман хотів переводитись в іншу частину. Я запитав про це. У відповідь почув, що треба займатись тим, до чого тяжіє душа. «А до чого вона тяжіє?». Він обернувся і мовчки вказав на танк, який їздив дном кар’єра.
Командир танкового батальйону, підполковник Олег Бовкун:
Я прийшов у батальйон в березні 2020, коли Роман Грицик був командиром 1 танкової роти. Під час спільної служби він двічі виконував завдання в зоні ООС – на Маріупольському та Горлівському напрямках.
Коли нас підняли по тривозі 24 лютого 2022 року, старший лейтенант Грицик брав активну участь в організації маршу на Ковельщину, де бригада мала відбивати ймовірне вторгнення противника.
На початку березня групу з 10 танків перекинули до Києва – ми стали особистим резервом командуючого Сухопутних військ. Стояли на ДП «Антонов», регулярно були під обстрілами. Коли надійшла команда виділити танковий взвод, тобто три бойові машини, в розпорядження батальйону «Офорт», Грицик супроводжував колону. Вони вибули до міста Ірпінь, а пізніше брали участь у штурмі Бучі.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старшина ІІ статті Сергій Сисоєв
6 березня батальйон у повному складі перемістили до Малина, що на Житомирщині і вже наступного дня ми вступили у бій біля села Кухарі. В ньому брав участь Роман, тоді ми втратили один танк, загинув механік-водій, солдат Віталій Бережной.
Вже за тиждень нам вдалося захопити два москальських танки Т-80БВМ, на один з яких сів екіпаж Грицика. Він брав участь у захопленні, за що отримав медаль «За військову службу Україні».
21 березня відбувся бій біля села Тетерівське.
Тоді противнику вдалось оточити роту 109 батальйону. Ситуація була дуже важка, міг «посипатись» весь батальйонний район оборони. Але старший лейтенант Грицик у парі ще з одним танком зробив неможливе. Під час бою знищили 4 російських БТР-82, БМП-3, ще одна БТР-82 була підбита на протилежному березі ріки, який контролював ворог, а одну БМП-3 вдалося захопити. В результаті ворогу не вдалось вклинитись в нашу оборону і ми втримали позиції.
Екіпаж Грицика в тому бою знищив 3 БТР та наніс значні втрати живій силі противника. За цей подвиг Роман був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – першим у батальйоні.
Потім наша бригада перейшла у наступ. Рота Грицика брала участь у звільненні Макарова, Іванківа, Бородянки.
У квітні Романа Грицика призначили на посаду заступника командира танкового батальйону. Йому тоді нещодавно виповнилось 24 роки і це був один з наймолодших офіцерів такого рівня у бригаді.
Взагалі він був потужним командиром, надією ЗСУ. Мав дуже високу кваліфікацію, любив свою справу, мав довіру і повагу від підлеглих та начальників. Його знали в інших бригадах. Якби не передчасна смерть, зробив би блискучу кар’єру, адже перед тим вже отримав пропозицію на вищу посаду.
Командир танка, старший сержант Роман Махиборода:
Пам’ятаю його з Яворівського полігону у 2019 році, де проводились навчання «Репід Трайдент». Одразу сіли в один танк. Я тоді помилково вистрілив холостим зарядом по наших машинах. Роману влетіло від начальства, але все завершилось добре.
Під час боїв на Житомирщині нашому батальйону вдалося «віджати» кілька ворожих танків Т-80. Москалі їх просто кинули біля передка і втекли. У захопленні одного ми брали безпосередню участь. З першої спроби не вийшло забрати – нас накрили «градами». Другий раз ми краще підготувались, прибули на світанку, заправили, встановили акумулятори. Танк завівся, за важелі сів зампотех батальйону капітан Владислав Кулик, а Роман був за командира танка. Доїхали до своїх, то був перший трофей. Нам потім усім вручили медалі.
Ми на тому Т-80 потім воювали разом – Роман командиром, я навідником, Вася Шемелинець мехводом. Відбули понад 50 виїздів для стрільби з закритих позицій. Іноді по рації нам повідомляли про результати. Вже не пам’ятаю, в якому селі на Київщині, ми з двох пострілів розвалили школу, де було москальське КСП роти.
Але найбільш драйвовим був бій під Тетерівським.
Ми спочатку працювали з закритих позицій, аж раптом Роман отримав команду йти на виручку піхоті у групі з трьох танків. Але один заглох, проїхавши 100 метрів, інший завалився в болото на крутому повороті. Залишились ми на самоті, але нічого не поробиш – треба їхати. Ще й як на зло, зник зв’язок, отже сунемо у режимі радіомовчання.
На початку села в окопі сидять шестеро наших піхотинців. Роман питає їх – «Куди?» – вони показали напрямок. Питає, чи йдуть з нами – махають головами. Тільки рушили, бачимо – стоїть танк. Я вже хотів по ньому стріляти, але Грицик розгледів, що то наш, який був приданий 109 батальйону. Його вів Володимир Архамула, що мав позивний «Бандера». Жестами показали йому їхати за нами.
За поворотом засікли підарський БТР. Ми стрілили по ньому і зробили відкат. Це такий тактичний прийом, коли після пострілу від’їжджаєш назад і ховаєшся за будинками, аби не стовбичити мішенню, поки перезаряджаєшся. Далі побачили ще два БТРа, які розстріляли з двох стволів із Бандерою. Під час одного з відкатів трохи наїхали на наш танк, пробили йому бак, він відступив, і ми знову залишились самі.
Коли проїжджали повз перший підбитий БТР, Роман наказав зупинитись, розвернув кулемет НСВТ і прошив чергою усю машину. Там точно в живих нікого не лишилось. До речі, весь цей час він був простояв на сидінні, наполовину висунувшись з люка, аби краще бачити, оцінювати обстановку й керувати боєм.
Нам здавалось, що пройшло 5 хвилин.
Але насправді минуло не менше півгодини. Ми зрозуміли, що перемогли, коли підари почали тікати. На жаль, переслідувати їх не було змоги, адже в нас закінчувалось пальне. Роман прийняв рішення відступити до позицій нашої піхоти і там закріпитись. Через 20 хвилин до нас вийшов поранений москаль, який здався в полон.
Тим часом Грицик за допомогою кнопкового мобільного телефону зв’язався з комбатом і отримав наказ їхати на дозаправку та загрузку снарядів. Коли ми починали, їх було 28, залишилось 5.
Він був справжнім професіоналом, який не тільки знав, але й вмів. Про танки він знав усе. Не боявся брати на себе відповідальність. Зразково налагоджував взаємодію між підрозділами. Єдиний командир, з яким було не страшно їхати. Ти мав впевненість, що тебе не кинуть, виручать з будь-якої дупи. Я би з ним ще воював і воював.
Командир роти, старший лейтенант Сергій Жидков:
Роман був дуже врівноваженим. Коли якийсь кіпіш, усі бігають, метушаться, він залишався спокійним, усе прораховував, не піддавався емоціям. Міг легко заспокоїти. Команди віддавав чіткі, зрозумілі. При спілкуванні з ним тобі мимоволі передавалась його впевненість. Без сумніву, Роман був на своєму місці, за ним можна було йти у саме пекло.
Коли я став ротним, Роман мене вводив у курс справ. Вчив взаємодіяти з піхотою, адже без тісної співпраці будь яка операція приречена на поразку. Взагалі він був дуже освіченою людиною, з ним було цікаво просто поговорити. Мав світлу голову. Таких не часто зустрінеш у житті.
Командир танка, сержант Андрій Мигаль:
Роман був одружений з сестрою моєї дружини, тому ми з ним ще й родичі. Він народився і виріс у селі Дроздовичі Старосамбірського району, але після одруження перебрався до Червонограду. Його тато казав, що у старших класах купив сину комп’ютер і той багато грав у «World of tanks». Батьки думали, що то дитяче захоплення, але після школи син оступив у військову академію вчитись на танкіста.
Любив багато читати. У вільні хвилини його частіше можна було побачити з книгою, ніж з телефоном. Був у гарній фізичній формі. Коли став заступником командира батальйону, на КСП обладнав куток для занять важкою атлетикою. Жартував, що робить собі пляжну фігуру.
Він не так давно одружився, а в липні 2023-го народився син Владіслав. Багато мріяв про життя після війни, дуже хотів поїхати на відпочинок з родиною до моря. Адже море він бачив лише під час нашої ротації у Маріуполі. На грудень вже забронював готель у Карпатах, куди під час відпустки планував поїхати з дружиною і сином.
Автор: майор Іван Бондарев
Читайте: Місце тихих розмов і сумних усмішок. Один вечір на Алеї слави героїв Івано-Франківської громади
Comments are closed.