Позивний «Француз» Василь Стефанишин отримав за те, що в перші дні великої війни повернувся з Парижа, щоб піти у Франківську тероборону. Він ніколи не боявся приймати важкі рішення. Робив це швидко і присвячував справі всього себе. Лейтенант, командир мінометного взводу, загинув 3 лютого 2023 року на Запорізькому напрямку. Йому було 25.
«Француз» їде додому
У цьому храмі ми його хрестили, тут він брав перше причастя, і тут ми його відспівували. Я вірю, що він стане для цього храму янголом-охоронцем, – сумно посміхається мама Василя Лариса Стефанишин.
З нею зустрічаємося в храмі св. Юрія Побідоносця в селі Угорники. Каже, для неї важливо говорити про сина саме тут, це її місце сили. З цією церквою пов’язані одні з найтепліших спогадів – як малий Василько потайки від мами тікав зі служби, щоб побігати церковним подвір’ям, як тихцем тягав з кошика солодке, як любив усіх обіймати після Великодньої служби.
Знаєте, я дуже запам’ятала один момент. Коли вшановували молитовно 9 днів після загибелі Василя, на цвинтарі, а то був лютий, стали співати пташки, – ділиться мама. – Я знаю, що це були мій Василь, Володимир, Руслан, Олександр… Хлопці, які поховані біля нього. Їхні душі – невинно вбиті, але за правду, за свободу – моляться за нас.
Коли в Україні почалася велика війна, Василь уже понад рік жив у Парижі. Звісно, дзвонив мамі, питав, як вдома. Та зізналась, що вітчим Ярослав, ветеран АТО, пішов воювати, і його сини Сергій та Василь теж. Василь нічого не сказав і на якийсь час перестав дзвонити.
На початку березня я пробудилася від того, що мені тривожно. Ледь дочекалася ранку й набрала його. А він каже: «Мамо, ми дозбируємо гуманітарку та їдемо додому». Я йому: «Сину, але ж ти в мене один, куди ти їдеш?». Відповів, що не може там залишитися, коли ми тут у небезпеці». І ще – «Мамо, я повинен мати куди повернутися!» І сказав це так свідомо, серйозно.
Додому син приїхав 4 березня, о сьомій ранку. Та одразу попросив відвезти його в тероборону.
Куди в тероборону, чого в тероборону? – згадує пані Лариса. – Він каже: «Мамо, ви ставите занадто багато питань». Виявилося, що в нього вже все було домовлено заздалегідь, знав, де буде служити й ким. Він уже навіть був повністю одягнений у військову форму.
Василь мав за плечима військову кафедру і перебував на контракті у складі резерву ЗСУ. У військовій частині його призначили командиром взводу. Мама згадує, син дуже тішився, коли йому дали звання лейтенанта. Вдома бував вкрай рідко, майже весь час на навчаннях. Було непросто, але Василь ніколи не скаржився.
В нього було навпаки – от він дзвонив і радів, що домовився зі знайомими, і його хлопцям привезли одяг, берці, – згадує пані Лариса. – Мені казав: «Мамо, діставайте все, що можна, бо хлопці прийшли в одних кросівках.
На Вербну неділю Василь не зміг вирватися додому, не прийшов і на Великдень. Мама вже розуміла по розмовах, що готується відправка в зону бойових дій.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старша сержантка Альона Кушнір
На Великодній понеділок, 25 квітня, я впросила його прийти і поснідати з нами. Він приїхав на годину. І та година мені запам’ятається назавжди. Я й паску спекла, і м’ясо. Він не міг нічого їсти. Він уже був настільки в тому зборі, відповідальний. Думав, щоб нічого не забути.
Того ж дня, 25 квітня, бригада вирушила на Запорізький напрямок.
Ми п’ять годин відправляли цей поїзд. Я розуміла, що це могла бути наша остання зустріч. А він лиш казав: «Мамо, не переживайте, все буде добре.
Коли шансів немає
На війну пішов мій син, мій чоловік і два сини мого чоловіка. Що я могла робити? Я волонтерила. Від перших днів збирала те, що їм треба. Василь завжди був дуже конкретний – треба от це і це”, – пригадує Лариса Стефанишин. – Волонтерство давало мені жити. Ми з його побратимами та їхніми дружинами розпочали збір на авто. Уявляєте, за тиждень зібрали 7000 доларів!
У грудні Василь сказав, що треба ще машину, бо їхні всі вже розбиті.
Ми відкрили збір. І він відкритий донині, я його перейменувала на збір пам’яті Василя Стефанишина. Не закриємо, поки буде війна. З нього ми долучаємося на інші збори. Нам не вдалося купити ту машину, але я допомагатиму там, де це потрібно, – каже пані Лариса.
Було 3 лютого, п’ятниця. Ніби звичайний день. Жінка пригадує, що тоді вернулася зі шкільної наради у свій кабінет і раптом розплакалась.
Світ у той момент здавався мені чужим і страшним, і я не розуміла чому, ніби ж нічого не сталося. То якраз була 12 година. І як мені стало потім відомо з документів, саме в цей час загинув мій син, – каже мама.
Василя з його побратимом обстріляли з танка. Там не було шансів врятуватися, тим більше, що над ними висіла «пташка» – їх бачили, – розказує вітчим Василя пан Ярослав. – Мені подзвонив старший син, вони разом служили у 102 бригаді. Каже, ще не підтверджено, не говори нікому. Дзвонив мені тричі, потім таки каже: «Це Вася». Вже всі того дня знали, крім Лариси. Ми хотіли їй дати ніч поспати.
Вже навіть за кордоном, в Канаді, знали, що «Француз» загинув. А мені не сказали ні чоловік, ні хресний Василя, хоч були в хаті, – згадує пані Лариса. – Пізно лягла спати, а вночі прокинулася від запаху горілого. Я не вимкнула духовку, де сушила горіхи. Мене, як хтось розбудив.
Василь загинув разом зі своїм побратимом Андрієм Гулем – це було пряме влучання танкового снаряду.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Віктор Чернов
Василь Стефанишин був командиром мінометного взводу, Андрій – професійним пілотом дрону. Це була велика і болюча втрата для побратимів. Хлопці дуже важко це перенесли. Військовий, який першим прибіг на місце обстрілу забирати їх, донині заліковує психологічну травму.
Тіло моєї дитини було сильно понівечене, – розповідає мама. – Я попросила відкрити труну, хотіла побачити його останній раз.
Раз в ніколи
Я доволі часто запитувала його, чому він вирішив повернутися в Україну. А він відповідав: «Інакше ми б не зустрілися», – посміхається дівчина Василя Вікторія Іванчишин. – А ще додавав, що для нього було важливо робити щось вагоме. Коли він опинився на передовій, то казав: «Ти знаєш, я на своєму місці».
Вікторія з Василем познайомилися, коли він уже був у теробороні. Дівчина зізнається, що для неї це стало, як сніг на голову, напевно, так само, як і для нього.
Але в той час якось хотілося жити швидше, тому у нас були доволі динамічні стосунки, – ділиться Вікторія. – Ми швидко почали зустрічатися, швидко почали думати про спільне життя, про одруження. Бо такі люди, як Василь, зустрічаються раз в ніколи. В ньому було разюче поєднання мужності, сили, рішучості, а ще такої неймовірної доброти і дитячої віри у світ.
Каже, відколи в кінці квітня їх відправили на Запорізький напрямок і до останнього, Василь жодного разу не пожалівся. Як би йому не було холодно, голодно, складно, старався рідних захистити від того всього.
Казав, я там, щоб ви тут жили, щоб не відмовлялися від життя, – говорить Вікторія.
Василь любив життя, швидко приймав рішення й одразу діяв.
Він міг раптово зібратись і поїхати у Львів, чи у гори. Коли у жовтні в нього була контузія й він лежав в госпіталі в Запоріжжі, то просто вислав мені квитки і написав «Я тебе чекаю». І я поїхала, – посміхається вона.
А ще Василь був романтиком, хоча не зізнавався в цьому навіть собі. Він постійно дарував Вікторії квіти, навіть коли був на передовій. Завжди був букет через службу доставки і записка – «Дочекаєшся».
В той момент, коли його не стало, я думала, що, скоріш за все, скоро не стане і мене. Це було дуже раптово й дуже боляче, я думала, що не зможу цього витримати, – каже Вікторія. – Але потім, в якийсь момент я усвідомила, Василь був неймовірно сильною, неймовірно позитивною людиною. Він би не схвалив того, що я здалася, бо він завжди в мене вірив. І я йому вірила, і вірю досі. Я не можу інакше, я мушу продовжувати жити, бо хтось мусить приносити йому квіти, хтось мусить про нього говорити, пам’ятати, розповідати. Таких людей насправді дуже мало. Мені дуже пощастило, що наші дороги пересіклися, шкода, що так ненадовго.
Здаватися заборонено
Рідні, друзі кажуть, що в них Василь асоціювався з енергією, яка, попри все, пре вперед. Але ця енергія завжди була світла, конструктивна.
Знаєте, він ріс бешкетником, – усміхається двоюрідна сестра Василя Христя. – Ми росли, як рідні. І навіть, коли Василь поїхав у Францію, ми були на зв’язку, та ниточка між нами не перервалася. Його смерть – це величезне горе. Але пам’ятаю момент, коли Василя вже поховали, а була дуже сіра погода, і в той момент вийшло сонечко. І мама каже: «Це, коли дуже світлі люди відходять, то так небо відкривається для них». І мені стало легше від цих слів.
Василь завжди був відвертий і завжди казав правду, – згадують його друзі Олег і Степан. – І в цьому він був трохи складний, бо міг сказати в лице все, що думає. Але і йому можна було все сказати. І навіть якщо щось таке ставалося, то він уже за кілька годин продовжував спілкування ніби нічого не сталося. І в цьому була крутість спілкування з ним.
А ще хлопці кажуть, що на Василя завжди можна було покластися. Якщо його попросиш, він обов’язково допоможе.
Читайте: Вони загинули за Україну. Молодший лейтенант Дмитро Бут
Востаннє ми спілкувалися за тиждень до того, як він загинув, – пригадує Степан. – Я тоді пошкодив коліно і сидів вдома два тижні. А він такий: «Та куди ходити, холодно ж, от доставки працюють, все ок». І це людина, яка зараз на фронті, радить мені, що й де можна замовити!
Василь вмів відсторонювати від себе негатив, каже Олег. Ніколи не казав, що все погано. Міг сказати, як є, але точно не жалітися.
Часто розказував якісь веселі історії. От, як їхав зі своїм взводом на позиції.
В нього там був старий велосипед «Україна», й поки вони машину грузили, він собі сідав на той велосипед та й їхав. Завжди міг знайти позитив, незалежно від ситуації, – каже Олег.
Після похорону Василя його друзі зібрали своєрідну вечірку пам’яті. Сиділи, розказували веселі історії, які разом пережили. Походи в гори, концерти улюблених гуртів…
Він дуже хотів жити, дуже хотів нас захищати. Він мав великі плани і на своє майбутнє, і на Україну, бо мені завжди казав: «Мамо, ми ще повоюємо», – посміхається Лариса Стефанишин. – Він загинув. Але мій син був дуже сильний. Він би не хотів, щоб я була слабкою. І я мушу триматися.
Авторка: Женя Ступ’як
Цим матеріалом «Репортер»продовжує серію статей «Вони загинули за Україну» – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці «Життя війни».
Вічна слава Героям!
Comments are closed.