Наталя Макарова раніше жила в Маріуполі. Вона втратила батька, будинок і вже 21 місяць чекає чоловіка з полону. Намагаючись виїхати з убитого міста, жінка з двома дітьми пройшла 16 ворожих блокпостів. Зараз живе у Франківську. Каже, досі ніщо так не лякає, як звук літака. Бо ж сирен у Маріуполі не було, місто за кілька днів просто знищила російська авіація.
Про життя в окупації, три тижні під завалами у підвалі та як їм вдалося вибратись з того пекла, Наталя розповіла «Репортеру».
«Гради» – це нормально
Олексій Макаров, чоловік Наталі – військовий. 24 лютого 2022 року, о третій ночі, в нього задзвонив телефон. Війна.
Він зібрав речі, за ним приїхало робоче авто, а ми залишилися вдома, – розповідає Наталя. – Вже десь о п’ятій ранку почали падати бомби. Близько восьмої зателефонував чоловік, сказав негайно збирати дітей, речі та виїжджати у центр міста – до батьків. Ми думали, там буде спокійніше, але помилились.
Кілька днів ще жили більш-менш нормально, працювало телебачення, було опалення та світло. Але обстріли теж були. Десь 28 лютого почало зникати світло, вода, газ. На початку березня зникло все.
Мороз – просто скажений. На вулиці мінус 13, кругом летять бомби, – згадує Наталя Макарова. – На вулицях паніка, люди бігають. Деякі магазини ще навіть працювали, тож люди намагалися щось купити. Потім, коли вже нічого не працювало, то розбивали вітрини, витягували звідти все, що було. Бо люди залишилися сам на сам з бідою – без їжі, без води, без зв’язку, взагалі без нічого.
За її словами, у місті ще було багато маленьких дітей. Тому з аптек також забирали усе, що могли: памперси, ліки, дитячі суміші.
Читайте: День, коли все змінилося
Наталя – лікар, займається генетикою, кандидат біологічних наук. Але, каже, тоді не йшлося про те, якої ти кваліфікації. Якщо лікар, то мусиш допомагати.
Ми жили неподалік третьої міської лікарні, там був пологовий будинок, – розповідає Наталя Макарова. – То спочатку, поки ще можна було пересуватися містом, допомагали в лікарні, адже було багато поранених. Я була на пологах, при мені народилось вісім дітей. Одна дружина військового, яка зараз живе в Європі, вже мала трирічну дитину і тоді ще народила сина. Його батько, напевно, й не знає, хто в нього народився.
Потім, коли ходити вулицями стало неможливо, сиділи вдома. Їсти готували на вогні, під постійними обстрілами. Коли над головою літали «гради», каже Наталя, це було ще нормально – виходили надвір й готували їжу.
«Куди я поїду, як в мене понад 100 дітей»
Мене часто запитують у Франківську, чому я не боюсь тривог. А тому, що в Маріуполі їх не було, – каже Наталя. – Лише один звук лякає мене досі, доводячи до панічних атаках, – це звук літака. Перший літак полетів над Маріуполем 9 березня. Він летів, кидав бомби і після себе нічого не лишав, просто нічого. І так за п’ять днів літаки знищили півмільйонне місто.
Читайте також: Історична перемога. «20 днів у Маріуполі» отримав «Оскар» за найкращий документальний фільм
Чоловіка вона останній раз бачила 8 березня. Згадує ту зустріч із посмішкою. Називає його трохи божевільним, бо серед того жаху Олексій десь ще знайшов для неї квіти.
На той час у нас половина подвір’я було розбито, але одна машина ціла. Я кажу йому: «Скидай форму, викидаємо документи і поїхали кудись», – згадує Наталя Макарова. – А він мене так міцно обняв і каже: «Куди я поїду, в мене понад 100 дітей. Вони лише в жовтні прийняли присягу, а в лютому вже почалася війна. Це діти 18-19 років.
Через два дні до будинку приїхали його побратими. Наталя спершу перелякалась недоброї звістки про чоловіка, але їй сказали: «Живий». І передали від нього лист. На той час Олексій Макаров разом з іншими військовими вже був на території «Азовсталі».
Навчилися бачити в темряві
Дощу тоді раділи всі. Адже води вже не було, люди не мали, що пити. То набирали дощову воду, ще топили сніг, якщо він був. Від обстрілів, бомбардувань ховались у підвалі.
Але батьки не спускались, їм було важко. А ми із дітьми і вдень, і вночі, коли літали літаки, сиділи у підвалі, – розповідає Наталя. – Одного разу так спустились і вже три тижні не вилазили. Наш будинок завалило разом з нами. Сусіди знали, що ми там, але відкопати не могли, адже не припинялися обстріли.
Маріупольці намагалися взагалі не виходити на вулицю, каже Наталя Макарова. Адже це було смертельно небезпечно. Попри дорогу, на тротуарах лежали трупи, поранені люди кричали, щоб їх добили, але до них неможливо було навіть підійти…
У підвалі вона з дітьми прожила три тижні. Розповідає, що мали свічки, але час від часу запалювали їх лише вдень – щоб відрізняти день від ночі. Навіть навчилися бачити в темряві. Пили талу воду, їжі практично не мали. Батьки, коли була хоч якась можливість, готували щось на вогні та спускали їжу по вентиляційній трубі.
Згодом їх таки розкопали. Обстрілів теж трохи поменшало – росіяни усі сили кинули на «Азовсталь».
Після підвалу шкіра в нас була білого кольору. На вулиці мороз, шкіра вся вкрилась плямами від сонця. Руки й губи були в ранах, – каже Наталя. – У місті – постійний запах попелу й диму вперемішку з кров’ю, безкінечні крики людей. Втримати це було неможливо. Буквально через день впали дві авіабомби на драмтеатр. Чути крики дітей, які там загинули – це було найстрашніше.
За її словами, до драмтеатру перед тим привезли багато дітей з дитбудинків, бо там було бомбосховище. Пізніше люди, які залишилися в окупації, розповідали, що влітку над театром стояв стійкий трупний запах. Далі росіяни просто залили все бетоном.
Донька замовкла на п’ять місяців
Води у сім’ї так і не було, тому 13-річна дочка Наталі пішла на пошуки у сусідній будинок. А в руїнах іншого будинку поруч маріупольці зробили братську могилу. Там складали тіла, рештки загиблих.
Ми ще зробили дерев’яну табличку, туди записували ім’я, прізвища або хоча б ознаки, кого ми поховали. Були люди, яких ми навіть не знали. Яма наповнювалась постійно, – пригадує жінка. – Ну і дочка вертається з двома пакетами. В одному вода, а в іншому несе щось у білій тканині. То виявилася рука когось із людей, яких розірвало бомбою. Я запитала, навіщо вона це зробила. Дочка каже, то частина людини і має бути похована. Вона пішла до тої братської могили і поклала там цю руку. І це були останні її слова – після того дочка п’ять місяців мовчала.
Ще на початку, коли були наші військові й поліція, то вони ще якось контролювали порядок у місті – допомагали людям. Так, чоловік Наталі привіз тоді сусіду, в якого була маленька дитина, усе необхідне для неї. А сусід їх потім зрадив – показав окупантам, де живе родина військового.
До Наталі прийшли п’ятеро озброєних кавказців.
Їм була потрібна інформація про «Азовсталь», про наших військових. Вони мене били, били автоматами, – згадує Наталя Макарова. – П’ять великих чоловіків зламали мені хребет, ребра, все було синього кольору. Що їх зупинило, я не знаю. На той момент мені здалося, що то мій Олексій в «Азовсталі» відчув мій біль, і тоді почався потужний обстріл з того напрямку в наш бік. То вони мене кинули, і так я залишилася живою.
Через 16 блокпостів
Через декілька днів сім’я вирішили, що треба виїжджати. То був початок квітня. Машина була ціла, але Наталя через травми за кермо сісти не могла. Тому попросила іншого сусіда, щоб він їх вивіз. Той сказав, що візьме ще свою дружину. Тож батькам Наталі місця в машині вже не було, але сусід пообіцяв за ними повернутися. А за те, що він їх віз, сказав, що забирає собі авто.
90 км до Бердянська їхали близько 10 годин. Тиждень жили там у друзів. Сусід за батьками так і не повернувся. У Бердянську уже з’явився зв’язок, Наталя змогла нарешті поговорити з чоловіком. Говорили довго, навіть по відеозв’язку. Олексій розказав, що був поранений, мав три контузії й попросив у Бердянську не затримуватись.
Через тиждень вони вирішили їхати в Запоріжжя. Автівку знайшли друзі, водієм був батько шістьох дітей, але він все одно погодився.
Ми пройшли 16 ворожих блокпостів, мені здавалось, вони безкінечні, – говорить Наталя. – Мого 20-річного сина виводили й роздягали до трусів. Перевіряли телефони. Нас попередили, що останній блокпост – найважчий. Там роздягали навіть дівчат. Але вони одразу переключилися на сина. Сказали, що заберуть його, що «ви нас вісім років бомбили, тепер прийшла відповідь». То були люди з Донецька. Я сказала, якщо треба відповідати, то я готова: «Бери автомат і стріляй!». Після довгих суперечок, через вісім годин нас відпустили.
Читайте: «В думках попрощався з усіма». Коломиянин Роман Вербіщук був поранений, але наказ виконав
На українському пості вона розплакалась. Потім плакала, коли зайшли до супермаркету в Запоріжжі.
Я побачила шість хлопців у формі з українським прапором. Розуміла, що ніхто вже не буде бити, не буде торкатися, – розповідає Наталя Макарова. – А в супермаркеті вперше мені було дико, що ти можеш просто знайти і щось купити їсти. Можеш їсти, що хочеш і скільки хочеш. У мене там була істерика. Раніше ми з чоловіком завжди ходили по магазинах разом, тож тепер, коли я сама, це дуже важко.
Здаватися не можна
У Запоріжжі родину відправили на потяг до Ковеля, потім була Європа, рік вони з донькою прожили в Болгарії, син лишився в Україні. Наталя каже, плакала там кожного дня. Був час, коли навіть не хотіла жити.
То було вперше, коли я здалась, – згадує жінка. – Написала прощальний лист дочці. Я тоді навіть не усвідомлювала, що моя дитина залишиться одна в чужій країні. Взяла жменю снодійних таблеток – і тут на мій телефон приходить повідомлення. То був мій Олексій. Усі ті таблетки так і впали на підлогу.
Чоловік знайшов спосіб написати хоч щось із полону.
Потім мені розповіли, що його з іншими нашими військовими відправили на територію росії. Що з Олексієм зараз, мені невідомо, – говорить Наталя. – На російських сайтах я знайшла інформацію, що його звинувачують у мародерстві, вбивствах мирного населення й тероризмі.
Поки не повернуть останнього полоненого
До Франківська Макарови потрапили випадково. Дочка сказала, що хоче в Україну. Тоді вони в Болгарії просто ткнули пальцем на карті та влучили в Івано-Франківськ.
Читайте: Універсальний штурмовик. Як Іван Матейко з розвідника став комбатом ДШВ
Коли приїхали в місто, Наталя каже, на людей навіть не дивилась. Звикла ходити мовчки, гуляти мовчки. Її тато помер в окупації, онкохвора мама досі живе в Маріуполі.
Я часто ночами плачу, але на вулиці ці сльози нікому не показую, бо вони нікому не потрібні, – каже Наталя Макарова. – Це особисто мій біль, а мені болить. Болить те, що чоловіка немає поруч, болить, що я не знаю де похований тато, болить, що мама залишилась одна в Маріуполі.
Але нині Наталя вже й не збирається здаватись. Разом з іншими щотижня у Франківську організовує мирні акції у підтримку полонених.
Ми будемо боротися, ми не можемо тепер здатися. Якщо не ми, то ніхто не буде це робити, – наголошує жінка. – Бо люди забудуть. Та й доначу я постійно, навіть гуманітарку, яку мені видають, відправляю нашим військовим.
Акції у підтримку полонених організовують шість жінок – усе власним коштом. Треба робити плакати, потрібні гроші на фарби, інколи й авто замовити.
Але ми будемо виходити, доки не повернуть останнього полоненого», – каже Наталя Макарова.
Авторка: Ангеліна Каратник
Comments are closed.