21-річний Дмитро «Кульбан» (прізвища тут не буде) родом з Калущини. У 2020 році його призвали на строкову службу, а у 2021-му хлопець підписав контракт з Нацгвардією. Повномасштабне вторгнення Дмитро зустрів на сході України.
Каже, не так боїться війни, як за батьків, бо вони за нього переживають, пише Репортер.
Гатили безперестанку
Дмитро розповідає, що 24 лютого прокинувся від вибуху о 05:50. Вийшов на вулицю і побачив, як над головою літають ракети.
Ми з товаришами якраз були на «еспешці» (спостережний пост – авт.), – розповідає хлопець. – Не одразу зрозуміли, що відбувається. Після перших вибухів подзвонив командир, каже, повномасштабне вторгнення, треба посилити пильність. Через деякий час нас зібрали і відправили на перший бойовий виїзд – у Волноваху.
Коли заїхали в місто, каже Дмитро, їх одразу ж обстріляли з «Градів». Вони “розбазувалися” та утворили лінію оборони на околиці міста.
Перед тим, як туди заїхати, ми ще не знали, як усе буде, – каже Дмитро. – Думали, нарешті постріляємо трохи. Та коли розбіглися, аби утворити лінію, я заховався за невеликим бетонним гаражем. В цей момент нас знову накрили «Градами». Десь метрів за 50 гупнуло, на мене посипались шматки глини, і я зрозумів, що все серйозно. Перших шість годин було дуже страшно, а далі ми почали звикати до вибухів.
Згодом до нацгвардійців під’їхало підкріплення – підрозділ сил спеціальних операцій. Разом вони намагалися прострілювати позиції росіян, але через сильний туман далі 50 метрів нічого не бачили. Потім розвиднілось, то побачили багато ворожої техніки, по ній стріляли наші танки, але сил явно бракувало.
На початку війни в нас не було такого озброєння, аби ми могли нормально протистояти, – розповідає «Кульбан». – Ми піхота. Наша артилерія працювала раз на чотири дні, а в них – 24 на 7. Вони як наступали, то накривали «Градами» безперестанку. Затишшя могло бути максимум на півтори-дві години. Вони гатили по будівлях і по всьому, що там було. Так тривало десь вісім-дев’ять днів. Потім нас поміняли. Через три дні групу, яка нас поміняла, розбили й місто окупували.
Втриматись було важко
Через кілька днів підрозділ Дмитра відправили на зачистку села Степне, яке було наполовину окуповане. Загалом в операції брало участь 80 людей – 40 нацгвардійців і 40 військових збройних сил.
Ми заїхали на початок села і звідти почали зачистку, – пригадує «Кульбан». – На половині села в нас закінчився БК (боєкомплект – авт.). Рухатись далі не могли, тим більше по нас почали працювати міномети. Тож ми відійшли на старі позиції, доукомплектувалися і зранку знову пішли в наступ. За два дні село зачистили. Взяли в полон одного офіцера, який був з посіченими ногами, і двох солдатів.
На околиці села військові зайняли позиції та вже тримали оборону, поки їх не замінила прикордонна служба. Невдовзі росіяни пішли в наступ і прикордонників оточили.
Хлопці передали по рації, що їх взяли в коло, й ми побігли на допомогу. Нас було 18, – розповідає Дмитро. – Коли забігли у бліндаж, по нас почав гатити танк. Після кожного пострілу ми відступали по п’ять людей. Росіяни повністю «викосили» посадку, але ми відійшли в село й там зайняли позиції. Були там дні три-чотири, поки нас не поміняли. Мінялися вночі, бо літали їхні безпілотники та й літаки бомбили.
Після цього підрозділ Дмитра почав виїжджати на Мар’їнку. Там, каже, були серйозні втрати. Наші бійці намагалися контратакувати, але марно.
За короткий час вони вибили нас на кілометр, бо в нас зовсім не було вогневої підтримки, – говорить Дмитро.
«Бережи себе»
Загалом на передовій «Кульбан», був місяців п’ять. Потім його відправили охороняти польовий артилерійський склад на Ізюмському напрямку. Пригадує, як над ним пролетіли два російські літаки, ймовірно, розвідники, а за ними одразу наші. Росіян збили, вони впали десь за кілометр від позиції Дмитра.
Одного льотчика ми знайшли, він катапультувався і застряг у корчах, а інший втік. Але наші красиво відпрацювали, – посміхається нацгвардієць.
Далі в хлопця була коротка відпустка, реабілітація, а потім – навчання.
Коли приїхав додому, якось дивно почувався, бо тіло ще не звикло до тиші, – говорить Дмитро. – Навіть зараз, якщо чую голосні звуки, то автоматично присідаю. Але в нас багато психологів, які працюють з бійцями, що повертаються з передової. По приїзду на місце дислокації ми обов’язково проходимо реабілітацію.
Днями нацгвардієць повертається на передову, але тепер буде займатися аеророзвідкою та керувати дронами. Каже, повертатися не страшно. Лише боляче дивитись, як переживають батьки.
Коли це все почалося, я одразу подзвонив батькам і єдине, що сказала мама: «Бережи себе і буть акуратним», – розповідає хлопець. – Одного разу на «нулі» я собі подумав, що вже чотири дні батькам не дзвонив, якраз затишшя і треба набрати. Дзвоню і кажу: “Мамо, живий, здоровий, все добре”. І в цей момент нам починає «прилітати», а я не можу телефон вимкнути. Потім собі думаю, мама знов буде плакати. Бо, знаєте, батьки дуже переживають. І це для мене найгірше, бо я їм, бувало, тижнями не міг подзвонити. Лиш уявляю, які їм думки в голову лізли, це страшно. Не така ця війна страшна, як те, що батьки переживають дуже сильно.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
