Вікторія Юдковська разом з чоловіком Денисом та донькою Євою до повномасштабного вторгнення жила в Гуляйполі. Місто жодного дня не було в окупації, але з 5 березня 2022 воно під постійними обстрілами. Зараз у Гуляйполі немає жодного вцілілого будинку.
Вікторія наважилась забрати доньку та виїхати після трьох тижнів ночівлі в холодному підвалі без світла й води. Але війна забрала в неї не лише домівку, але й близьких людей, пише Репортер.
Дивом лишилися живі
Вікторія пригадує, як вранці 24 лютого їй зателефонувала подруга. Вона плакала. Каже, ніхто не розумів, що робити далі. Не знали, чи варто йти на роботу, чи вести дитину в садочок. Люди розуміли, що почалася війна, але в Гуляйполі було ще тихо. Навіть сирен у той день не чули.
Всі кинулися скупляти продукти. В магазинах згрібали все, що можна. І ми не були винятком, бо не знали, до чого готуватися, – розповідає Вікторія.
У школі, де жінка працює психологом, вирішили, що педагоги мають залишатися вдома. На роботу ходили лише чергові працівники.
25 лютого, це була п’ятниця, директор прислав графік чергування, – згадує Юдковська. – З цього дня в нашій школі відкрили бомбосховище. Воно одне із найпотужніших в місті, розраховане на багато людей. Ми чергували й на вихідних, бо мусили вмикати сирени. І якщо тривога в місті тривала годину, то годину звучала сирена. Я мала чергувати 3 березня.
Війна все ближче
За словами Вікторії, коли почалися бої за Токмак, а це за 90 км від Гуляйполя, в місті стало зникати світло. Спершу на пів дня, потім на день, а з 2 березня світло в Гуляйполі зникло взагалі.
Щоб обігріти квартиру, ми вмикали газові конфорки. Було дуже холодно. Води з 2 березня теж не було, – каже Вікторія Юдковська. – 3 березня я відчергувала в холодній школі, а коли поверталася додому, то з під’їзду якраз виходила сусідка і каже: «Збирайте речі, бо росіяни вже зайшли в Пологи (24 км від Гуляйполя – авт.). Вони там розстріляли тероборону». І сказала, що поліцейських нашого міста вже розпустили.
4 березня, розповідає Вікторія, було чутно, як працюють наші військові, але ворожих прильотів не було. Світла нема, сирени не вмикають, сім’я весь день просиділа в підвалі. Ввечері міський голова повідомив, що ЗСУ відігнали росіян від міста, тож ночувати пішли додому.
А вже 5 березня були перші прильоти.
Здається, це був один із найтяжчих днів. Не знаю, чи правда, але кажуть, тоді росіяни навіть зайшли в місто, але їх розбили й відігнали, – говорить жінка. – Коли стало тихо, то ми вийшли з підвалу, бо спати там було дуже холодно. Та десь приблизно об одинадцятій ночі орки почали скидати на місто бомби. Це були такі страшні вибухи, що я навіть не знаю, з чим це можна порівняти. Ми вдягли на себе те, що попало під руки, і вибігли з квартири. І це була наша помилка. Треба було залишатися між двома стінами, але в жодному разі не бігти. Та ми були дуже перелякані.
Я схопила Єву, ми вискочили на вулицю і в цей момент я чую, як тріщить снаряд. Це був не просто вибух, я чула, як він розкривається. Ми впали на землю і лише слухали, як по даху скочуються осколки. Вранці позаду будинку ми знайшли вирву від цього снаряду. Не знаю яким дивом ми тоді лишилися живі, але відтоді вже ночували в підвалі, бо лише там почувалися у безпеці.
У будь-який момент тебе може не стати
Вікторія розповідає, що навчилася на слух відрізняти прильоти, відльоти, міни, гради, танки, дрони. Каже, якщо ввечері було чути звук безпілотника, то на наступний день потрібно було чекати бомбардування та обстрілів.
Коли ставало більш-менш спокійно, то жінка йшла додому, аби приготувати поїсти.
8 березня ми дізналися від знайомих про евакуацію, – пригадує Вікторія Юдковська. – Евакуаційні автобуси були забиті вщент. Але ми не хотіли їхати, бо не вірили, що це затягнеться надовго. Думали, перечекаємо день, два, три. Але так ми жили три тижні.
Якось Вікторія таки наважилась піти до міської ради, аби дізнатися, коли буде наступний евакуаційний рейс. Тоді жінка потрапила під обстріл.
Пригадую, як бігла попід будинками. Серце калатало і тоді я зрозуміла, що в будь-який момент мене може не стати, – розповідає вона.
Добрі люди є скрізь
Зв’язку з родичами на заході України у Вікторії не було, бо не було можливості зарядити телефон. Бачилася лише з мамою, яка жила на околиці Гуляйполя. Та на свій страх та ризик раз на тиждень сідала на велосипед і приїжджала навідати доньку та внучку.
25 березня вони (окупанти – авт.) цілились в прокуратуру, це навпроти нашого будинку, і пошкодили газопровід. Тоді ж на нашому балконі повилітали вікна, – розповідає далі Вікторія. – Ми вийшли з Євою з підвалу. Коли я побачила весь цей жах, то сказала чоловіку, що більше не затримаюсь в цьому місті ні на день. Розуміла, що відповідальна не лише за своє життя, а й за життя своєї дитини.
Ми почали шукати можливість виїхати і нам пощастило, бо з двору якраз їхала машина у Дніпро. А мені було байдуже, куди їхати, добрі люди є скрізь. Ми з Євою зібралися за годину та поїхали, а Денис залишився охороняти дім.
У Дніпрі Віка з донькою прожила тиждень. Все чекала на чоловіка. Та в Дениса захворіли на коронавірус батьки, які теж залишилися в Гуляйполі, і потребували догляду. Водночас брат Вікторії наполягав, аби вона їхала до нього у Хмельницький. Квитків на потяг не було, але провідниця погодилась взяти Вікторію з Євою у своє купе.
Проєкту потрібен психолог
Коли я трохи відійшла від стресу, то почала думати, що пора чимось себе зайняти. Нудьгувала за якоюсь активністю, і брат запропонував відвезти нас до тітки в Івано-Франківськ. Так сталося, що ми тут затримались. Спершу оформляли якісь документи. Потім я ходила з Євою по лікарях, бо вона на фоні стресу почала сильно скрипіти зубами, – говорить Вікторія Юдковська. – На початку травня ми пішли в центр соціальних служб, бо нам потрібен був легкий одяг. Там я розговорилася з працівниками й розповіла, що я психолог. Вони сказали, що їм потрібен психолог для проєкту, і так я якимось дивом знайшла собі тут роботу.
Мама Вікторії не хотіла виїжджати з Гуляйполя до останнього. Не хотіла залишати своє господарство, будинок, бо боялася мародерства. Але коли десь наприкінці травня на її вулицю почали прилітати фосфорні бомби, то наважилась поїхати до подруги в Запоріжжя.
Я її благала виїхати, – каже Вікторія. – Я б собі не пробачила, якби з нею щось сталося. Але вона не хотіла їхати до мене, бо в Гуляйполі в неї залишався цивільний чоловік, з яким вона прожила понад 10 років. Та десь через тиждень, як вона виїхала в Запоріжжя, подзвонили сусіди та сказали, що в мого вітчима влучив снаряд, коли він їхав вулицею на велосипеді. Мама повернулася в Гуляйполе похоронити те, що від нього залишилося. В пакеті. Нині всіх так хоронять. А вже після цього приїхала до мене в Івано-Франківськ.
«Наш дідусь живий?»
Буквально через тиждень після того, як помер вітчим Вікторії, загинув і її дідусь. Він жив на тій же вулиці. У свої 82 роки він порався на городі, коли в його голову влучив осколок. Єві сказали, що її прадідуся вже нема, лише через рік.
В якийсь момент вона мене запитала: «Мамо, як ти думаєш, наш дідусь живий?». Я спитала, як вона відчуває, і вона відповіла: «Я відчуваю, що він дуже старенький і вже на небі». Тоді я їй сказала правду, – говорить жінка.
Чоловік Вікторії Денис спершу вивіз своїх батьків до Запоріжжя. Тривалий час вони винаймали там квартиру, але коли росіяни почали обстрілювати центр міста, залишатися там стало небезпечно. Тож восени минулого року вони теж переїхали до Івано-Франківська.
Зараз наш будинок в Гуляйполі порожній, – каже Вікторія Юдковська. – Там уже давно немає вікон, кілька разів вилітали двері. Будинок моєї мами зруйнований повністю. Але добре, що ми живі. Їсти є що, спати є де. Налаштовуємось на перемогу, а місто відбудуємо.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Матеріал опублікований у рамках проєкту «Голоси війни», який «Репортер» реалізує спільно з радіо «Західний полюс» і телеканалом 402
Comments are closed.