З початку цього року на Прикарпатті сталося 108 завершених суїцидів. У народі вже почали говорити про певну «епідемію». У чому ж криються причини і чи можливо вберегти найрідніших від зашморгу?
Говорити не можна мовчати
За кожним із цих 108 випадків стоїть величезна трагедія. І не лише одної людини, а цілої сім’ї, родини. Можна було б перерахувати кожен випадок — як вони це зробили, що не складалося в їхньому житті, якими їх запам’ятали рідні, і як важко їм жити після цього. Але…
Існує такий термін — «Ефект Вертера». Своєю назвою він завдячує знаменитому німцю Йоганну Гете та його роману «Страждання молодого Вертера», який вийшов у світ ще 1774 року. Там закоханий юнак, зневірившись на щастя з коханою, пускає собі кулю в голову. Роман користувався величезним успіхом. А під його впливом по всій Європі романтично налаштовані юнаки, наслідуючи Вертера, почали позбавляти себе життя.
Сам термін «Ефект Вертера» ввів у 1974‑1975 роках американський соціолог Девід Філліпс. Провівши ряд досліджень, він прийшов до висновку, що відразу після публікації на перших шпальтах газет повідомлення про самогубство число скоєних суїцидів різко збільшується. Причому саме в тих регіонах, де трагічний випадок отримав особливо широкий розголос.
Невпевнені у собі особи, особливо якщо їх життєва ситуація нагадує ситуацію людини, що наклала на себе руки, нерідко сприймають звістку про чиєсь самогубство як своєрідну підказку та беруться копіювати. Причому, чим детальніше ЗМІ висвітлюють мотиви, обставини і спосіб, тим більша кількість самогубців.
Цей ефект в історії вже підтверджував себе не раз. Так, в Австрії в 1980 роках зросла кількість суїцидів у метро. В результаті у 1987 році Віденський Центр Кризової допомоги спільно з співробітниками метрополітену пішли на експеримент. Вони домовилися про замовчування таких фактів. Уже через місяць кількість самогубств у метро зменшилася майже втричі.
Суїцидальні історії нині й так щовечора показують у новинах, як зведення з фронтів. І нині в українських ЗМІ іде дискусія про стандарти висвітлення цієї теми. Хоча, навряд чи вона примусить забрати з новин цю тему. Легше й безпечніше забрати від них свою дитину.
Діагноз суспільству
Спробуємо розібратися в тому, що є причинами.
«Перше, що треба відзначити, — каже Олена Ліщинська, доктор психологічних наук, завідувач кафедри соціальної психології ПНУ ім. Василя Стефаника, — є частина людей з досить крихкою психікою, які схильні до суїцидів. Їх десь 1,5‑3% від усього населення. Це парафія психіатрії».
Сам же суїцид у різному віці має різні причини. Спочатку про дорослих.
«Україна 20 років тому вступила в загальний інформаційний простір, — пояснює Ліщинська. — Колись ми були у складі тоталітарної держави, та мала свої плюси й мінуси, деякі питання вирішувалися дуже грубо, але дбалося про якийсь мінімум для людей — робота, житло… А виклики, які нам дає сьогодення, вимагають більш особистісної зрілості. І це загальна тенденція у світі. З іншого боку, все, що ми маємо нині в інформаційному просторі, веде людину до інфантильності та деградації. Там багаті красиві люди їздять на шикарних машинах, реклама пропонує дешеві кредити, плюс тотальна доступність алкоголю і тому подібного».
Тобто існують дві такі тенденції — з одного боку напруження вимагає зрілості, а з іншого — все робиться для того, аби людина була піддатливою до тих спокус. Людина піддається на провокацію, а потім не може знайти вихід.
Щодо підлітків, то тут окрема розмова.
«Взагалі підлітковий вік досить складний і його треба адекватно пережити, — продовжує Олена Ліщинська. — На них навалюється купа складнощів — сприймання свого «я», дорослішання, стосунки з батьками, а особливо з учителями та ровесниками. У такому віці суїцид може здаватися вирішенням проблеми».
З підлітками взагалі не можна піднімати тему самогубств, переконує професор. Навіть, якщо хтось у школі виступив з лекцією про його профілактику, це вже є варіантом зараження, провокацією.
«Як людина, яка вивчає ці питання, скажу, що у нас є проблеми в освітньому середовищі, — говорить Олена Ліщинська. — Ми тільки цього року на кафедрі почали вивчати й готувати фахівців за спеціальністю психологічна безпека освітнього середовища. В Україні цього взагалі більше ніде немає. Це дуже складне питання. Для ілюстрації нагадаю ситуацію, яка два роки тому сталася в Чернігівській області. Над дітьми знущалися однокласники, зняли на відео, виставили в інтернет. Батьки дізналися про знущання лиш коли побачили відео, пішли до школи розбиратися, а їм дирекція відповіла — самі винні. Дійшло до того, що в селі зібралася громада та вирішила ці сім’ї вигнати, бо, мовляв, вони усіх баламутять. Ця ситуація — діагноз розвитку суспільства. Коли суспільство у такому стані, то жертвою невігластва й бездуховності дорослих стають діти».
Я тебе люблю
«До суїцидів більше схильні чоловіки, аніж жінки, в останніх, щоправда, більше спроб самогубства, — розказує Лілія Борисова, психолог консультативного кабінету «Телефону довіри» міського центру соціальних служб. — Більша кількість самогубств серед сільських мешканців. Особливою групою ризику є підлітки. А ще — люди з психологічними хворобами, хворі на ВІЛ/СНІД, інваліди. Особливу групу становлять і сексуальні меншини. Якщо дивитися за професіями, то це військові, працівники МВС і лікарі».
Психолог пояснює, що є три форми суїцидальної поведінки: суїцид дійсний, коли людина прийняла тверде рішення та зробила це; афективний — усе робиться на емоціях; демонстративний — коли таким чином хтось просто хоче привернути до себе увагу.
Говорити, що якийсь із них є небезпечнішим, неможливо, адже наслідки завжди трагічні. Але намір людини у двох останніх випадках рідним побачити легше, а отже й запобігти — перед тим будуть крики, претензії, погрози.
А от якщо людина прийняла тверде рішення, тут уже треба бути дуже уважним. «Коли у людини криза, вона стає амбівалентною, роздвоєною, іде вагання, — пояснює Лілія Борисова. — У принципі люди проговорюють це, «я втомився», «не знаю, що робити», «я нездара». Людина заперечує і свої можливості, і свою індивідуальну цінність. Загалом це характерно для всіх нас час від часу, але коли в людини це буває раз за разом, то має викликати підозру. Вона починає відгороджуватися від близьких. А коли людина вже прийняла кінцеве рішення, то настає період затишшя. Родичі, які щось підозрювали, сприймають це як добрий знак. А насправді це найкризовіший період: людина прийняла рішення і вже не кидається у пошуках варіантів. Особливу небезпеку має викликати намір залагоджувати справи, писати заповіт і таке інше».
Лілія Борисова каже, що, за дослідженнями психологів, усі, налаштовані на суїцид, насправді хочуть, аби їх відрадили. «Якщо у сім’ї бачать такі признаки, то цій людина треба дати відчуття довіри та підтримки, має бути її абсолютне прийняття, хоч на цей кризовий час. І ключове слово тут — «абсолютне». Аби не було так «ми тебе любимо, але». Має бути «ти цінний, ти потрібен, такий, як ти є». Потім, коли пройде кризовий момент, людина сама побачить, що то була просто пелена перед очима».
Від редакції.
Цей матеріал на тему суїциду в газеті «Репортер» — останній.
Comments are closed.